Тут харашо. Скучаю. Паша
1
Передосінній туман лягав вздовж річки. В його густих лапах ховалась низовина і яр, полоси якого виходили до залізного мосту, що єднав береги Ікви. Людська фігура рухалась по ґрунтовій дорозі опускаючись в сивину Безодні. Так називали місце між двома селами: Миколаївкою та Теліженцями. То йшов Богдан. Він повертався з клубу додому. Прохолода проникала крізь одяг і липнула до тіла краплинами туманної роси. Ніч догоряла в передсвітанковому очікуванні сонця. Богдан закурив цигарку. Різні думки роїлися біля його голови. Хотілося спати. Хлопець обминув дугу яру, а ж раптом помітив біля мосту людину. Підійшов ближче. Чоловік років тридцяти п’яти сидів на камені й пильно дивився у воду. Коли Богдан зупинився неподалік той повернув голову до нього.
— Здрасті! – сказав хлопець.
Чоловік у відповідь кивнув.
— З вами все нормально? – продовжував Богдан. Він підійшов ближче. «Ну мало лі шо случилось? Думав рибак якийсь, але вудок не було. Мужик просто сидів і свердлив очима річку». Хлопець запитав ще раз: «Всьо харашо? З вами все нормально?». Мужик без емоцій важко зітхнув. Богдану потрібно було перейти міст. Обережно ступаючи він зійшов до плеса і вже на мосту його зупинив голос.
— Слуш…
Богдан зупинився.
Чоловік продовжував розглядати воду.
Виникла секундна пауза після якої він продовжив:
— Можеш есемеску написати?
— Ну да! – хлопець дістав з кишені мобільний – Тримайте… — але чоловік сказав категорично: ні! Напиши сам.
Богдан: А що писати?
Той, що сидів на камені хвилинку подумав, прицмокуючи язиком, що писати… Вони обмінялися поглядами. «Стрьомний він якийсь. Ніби не п’яний, ну всяке буває. Може зле йому?» — подумав Богдан. «Так вот! Напишеш (пауза) таке: Всьо харашо. Скучаю. Паша». Богдан квапливо набирав на телефоні фразу, а ж раптом знову: «Нє! Не так!» — зупинив процес незнайомець.
— Тут харашо. Скучаю. Паша.
Богдан перепитав:
— Точно!
— Да!
Пальці забігали по кнопках телефону.
— Написав?
— Ага!
Чоловік продиктував номер.
Богдан відправив повідомлення.
— Спасіба…
— Немає за що…
2.
Богдан зайшов до хати близько четвертої ранку. В дев’ять його розбудила баба Ганя.
— Вставай-но вже – буркотіла вона – Цілий ранок дзвонять до тебе, дзвонять. Набридло. На! – бабця протягнула хлопцеві телефон. Хлопець спросоння щось пробубнів, але все ж таки взяв трубку. Поглянув на дисплей: десять пропущених з одного номеру. «Потім передзвоню!» — прошепотів хлопець і накрив голову кутиком простирадла.
А ж раптом дзвінок.
— Алло! – сказав Богдан.
В трубці тривожний голос:
— Що це за шуточки такі в три часа ночі?
— В смислі?
— ТУТ ХАРАШО. СКУЧАЮ. ПАША. – ви писали? З вашого номеру відправлено.
— Ну-у… да. Мене попросили… я написав.
— Що ж ви за люди такі? Людина померла, а ви…
Як виявилось пізніше, Паша цей втопився у річці. Його шукали кілька днів. Трагедія сталася три роки назад на дамбі в рибному господарстві. Течія віднесла тіло за десять кілометрів. Чоловіка знайшли в очереті біля села Миколаївка – рибалки, які пішли руками ловити рибу. Саме вони витягнули утопленика з води.
Богдан довго не міг усвідомити того, що сталося в тумані. Привид? Дивно, але ж він, чоловік той… «Я його бачив як тебе – говоритиме Богдан мені – сидить собі такий ніби п’яний, – може погано йому було. Стрьомно стало мені». А я не вірив братові. Думав чергова спекуляція на тему містики.
Пройшло кілька днів і я в селі почув дивну історію пов’язану теж з тим місцем. Розповідала Сєвиха (баба ніби здорова, кріпка – навіть не п’є горілки), каже: «Несла з поля мішечок кукурудзи, а був уже вечір. Йду попід очерет і чую хтось плаче. А плач якийсь такий тихий (шолі) так про себе. Зупинилась. Гукнула. Про те ні хто не обізвався. Постояла трохи. Прислухалась. Вроді би нікого. Думаю собі, от нечиста сила, що за бєс попутав мене. Закинула мішечок на плече і йду собі далі. І тут знову: ПЛАЧЕ. Ніби дитина і не дитина. Сидить собі спиною до мене і хлипає. Я злякалась – чесно скажу. В таку пору сидіти і плакати ховаючись в очереті. Гукнула. Перестало плакати. Перехрестилась. Молитву почала читати. А воно сидить — не рухається. Я хотіла підійти до нього, але боялась. І знову ж таки подумала: нечиста сила. Йду помаленьку і стараюсь не дивитись в ту сторону. А воно щось говорити стало. Голос такий тихий. Ніби звідусіль. «Ш-ш! Ш-ш!» — а ж мурашки по тілі. Знову перехрестилась і говорю собі: «Святий Боже, Святий Крепкий, Святий Безсмертний, помилуй нас» — і повторяю так без кінця і без краю. І воно знову заплакало. Я поглянула в сторону де воно було – немає. Опустила голову. Йду і молюся про себе. Тих кілька хвилин тягнулись ніби вічність. Перейшла кладку. Поклала мішок на землю. Перехрестилась. «Ну-і слава тобі господи» — думаю. МИНУЛО».
Стара Синява. Січень 2012
Вперше опубліковано на сайті
Передосінній туман лягав вздовж річки. В його густих лапах ховалась низовина і яр, полоси якого виходили до залізного мосту, що єднав береги Ікви. Людська фігура рухалась по ґрунтовій дорозі опускаючись в сивину Безодні. Так називали місце між двома селами: Миколаївкою та Теліженцями. То йшов Богдан. Він повертався з клубу додому. Прохолода проникала крізь одяг і липнула до тіла краплинами туманної роси. Ніч догоряла в передсвітанковому очікуванні сонця. Богдан закурив цигарку. Різні думки роїлися біля його голови. Хотілося спати. Хлопець обминув дугу яру, а ж раптом помітив біля мосту людину. Підійшов ближче. Чоловік років тридцяти п’яти сидів на камені й пильно дивився у воду. Коли Богдан зупинився неподалік той повернув голову до нього.
— Здрасті! – сказав хлопець.
Чоловік у відповідь кивнув.
— З вами все нормально? – продовжував Богдан. Він підійшов ближче. «Ну мало лі шо случилось? Думав рибак якийсь, але вудок не було. Мужик просто сидів і свердлив очима річку». Хлопець запитав ще раз: «Всьо харашо? З вами все нормально?». Мужик без емоцій важко зітхнув. Богдану потрібно було перейти міст. Обережно ступаючи він зійшов до плеса і вже на мосту його зупинив голос.
— Слуш…
Богдан зупинився.
Чоловік продовжував розглядати воду.
Виникла секундна пауза після якої він продовжив:
— Можеш есемеску написати?
— Ну да! – хлопець дістав з кишені мобільний – Тримайте… — але чоловік сказав категорично: ні! Напиши сам.
Богдан: А що писати?
Той, що сидів на камені хвилинку подумав, прицмокуючи язиком, що писати… Вони обмінялися поглядами. «Стрьомний він якийсь. Ніби не п’яний, ну всяке буває. Може зле йому?» — подумав Богдан. «Так вот! Напишеш (пауза) таке: Всьо харашо. Скучаю. Паша». Богдан квапливо набирав на телефоні фразу, а ж раптом знову: «Нє! Не так!» — зупинив процес незнайомець.
— Тут харашо. Скучаю. Паша.
Богдан перепитав:
— Точно!
— Да!
Пальці забігали по кнопках телефону.
— Написав?
— Ага!
Чоловік продиктував номер.
Богдан відправив повідомлення.
— Спасіба…
— Немає за що…
2.
Богдан зайшов до хати близько четвертої ранку. В дев’ять його розбудила баба Ганя.
— Вставай-но вже – буркотіла вона – Цілий ранок дзвонять до тебе, дзвонять. Набридло. На! – бабця протягнула хлопцеві телефон. Хлопець спросоння щось пробубнів, але все ж таки взяв трубку. Поглянув на дисплей: десять пропущених з одного номеру. «Потім передзвоню!» — прошепотів хлопець і накрив голову кутиком простирадла.
А ж раптом дзвінок.
— Алло! – сказав Богдан.
В трубці тривожний голос:
— Що це за шуточки такі в три часа ночі?
— В смислі?
— ТУТ ХАРАШО. СКУЧАЮ. ПАША. – ви писали? З вашого номеру відправлено.
— Ну-у… да. Мене попросили… я написав.
— Що ж ви за люди такі? Людина померла, а ви…
Як виявилось пізніше, Паша цей втопився у річці. Його шукали кілька днів. Трагедія сталася три роки назад на дамбі в рибному господарстві. Течія віднесла тіло за десять кілометрів. Чоловіка знайшли в очереті біля села Миколаївка – рибалки, які пішли руками ловити рибу. Саме вони витягнули утопленика з води.
Богдан довго не міг усвідомити того, що сталося в тумані. Привид? Дивно, але ж він, чоловік той… «Я його бачив як тебе – говоритиме Богдан мені – сидить собі такий ніби п’яний, – може погано йому було. Стрьомно стало мені». А я не вірив братові. Думав чергова спекуляція на тему містики.
Пройшло кілька днів і я в селі почув дивну історію пов’язану теж з тим місцем. Розповідала Сєвиха (баба ніби здорова, кріпка – навіть не п’є горілки), каже: «Несла з поля мішечок кукурудзи, а був уже вечір. Йду попід очерет і чую хтось плаче. А плач якийсь такий тихий (шолі) так про себе. Зупинилась. Гукнула. Про те ні хто не обізвався. Постояла трохи. Прислухалась. Вроді би нікого. Думаю собі, от нечиста сила, що за бєс попутав мене. Закинула мішечок на плече і йду собі далі. І тут знову: ПЛАЧЕ. Ніби дитина і не дитина. Сидить собі спиною до мене і хлипає. Я злякалась – чесно скажу. В таку пору сидіти і плакати ховаючись в очереті. Гукнула. Перестало плакати. Перехрестилась. Молитву почала читати. А воно сидить — не рухається. Я хотіла підійти до нього, але боялась. І знову ж таки подумала: нечиста сила. Йду помаленьку і стараюсь не дивитись в ту сторону. А воно щось говорити стало. Голос такий тихий. Ніби звідусіль. «Ш-ш! Ш-ш!» — а ж мурашки по тілі. Знову перехрестилась і говорю собі: «Святий Боже, Святий Крепкий, Святий Безсмертний, помилуй нас» — і повторяю так без кінця і без краю. І воно знову заплакало. Я поглянула в сторону де воно було – немає. Опустила голову. Йду і молюся про себе. Тих кілька хвилин тягнулись ніби вічність. Перейшла кладку. Поклала мішок на землю. Перехрестилась. «Ну-і слава тобі господи» — думаю. МИНУЛО».
Стара Синява. Січень 2012
Вперше опубліковано на сайті
0 коментарів