Народження через смерть

… І так ми рухаємось до кінця. Під нашими ногами вже не земля, а пісок. В наших жилах не кров, а вода…  Ми ідемо у світ, який хтось називає – ЖИТТЯм. Наше місце не під сонцем і місяцем, та, хоча біля наших ніг лежать хмари, ми нездіймаємось на них… Нам цього не треба.
Ми упали на землю дві тисячі років назад.
Ми — ті, що читають людські долі по лініях на їх руках… Ми — ті, що цілують свою смерть в уста.
А ви, колись, бачили свою смерть?
 Ні! Я не про відчуття, які вона викликає… Я про те, якою вона являється перед вами.
Сьогодні хтось з вас побачить її. Але якою буде зустріч? А кінець? Ваш кінець. Лише після вас ми зійдемо на поверхню того, що ви називаєте життям. Лише тоді ми вдихнемо повітря.
А зараз!?
А зараз ми тут. Поруч. Чекаємо!
У кожного свій образ, риси.
 Ми знайшли ту яка проведе нас у людське тіло і ми знову відчуємо, що таке народження, дитинство, молодість і, врешті-решт, почуття…
… кожен раз коли ми повертаємось на землю серце б’ється інакше, по-новому… з тією силою, яка раніше була захована у глибині людської душі, до якої ми так довго підбирали ключі.
Ми цілуємо свою смерть в уста відкриваючи їй дорогу на землю.
 Ми цілуємо її, щоб повернутись до життя (лише там ми можемо переродитись заново; тільки там наші серця отримують шанс забитися знову).

…І так ми рухаємось до кінця.
 Ми бачимо людей, але у них немає облич, а на їх руках – ліній долі…
Розумієш!
То — ми.
То наші оболонки – тіла.
Ми чекаємо коли хтось поцілує свою смерть в уста… і тоді ми заговоримо знову…
 
Джерело ye.ua