Ти - різака
1941 рік. Михайло і Ваня пішли в ліс і не повернулись. Дітей спіймали в лісі, катували і розстріляли. Після трьох днів пошуку їх знайшов сусідський пес — Сірко. Вбивці присипали дітей землею.
Це давня історія.
Червень 2012.
В лісі тихо, навіть трошки прохолодно. По небі повзуть важкі свинцеві хмари. Здавалося вони черкають вершки дерев. Ми ідемо стежкою. “Йти не далеко” — говорить Богдан (16 років, місцевий житель). Проходимо ряди сосен, потім сад — заходимо все глибше в ліс.
Могила має бути десь поруч.
— Не далеко неї хрест стоїть. Його поставили на тому місці де знайшли їх...
Кущі кропиви.
Прийшли!
— Бач, воно позаростало. Тут колись лісничі чистили територію, робили щось на зразок ходу, ну-у… щоб можна було зайти — ПОЗАРОСТАЛО. Ні хто не дивиться за могилою.
Притоптуємо кропиву ногами.
— Там табличка має бути! — говорить Богдан...
Пізніше я зроблю перший запис у блокнот:
“12 липня 1941 року в Теліженецькому лісі на Старосинявщині після довгих знущань катували та розстріляли двадцятирічного Стасюка Михайла Івановича і шістнадцятирічного Дідоренка Івана Давидовича”.
Лисюк Галина Терентіївна (село Теліженці, пенсіонерка):
— Їх шукали кілька днів. Шукали скрізь, всім селом, а в ліс йти боялись, бо знали вже і чули, що там фашисти. Пройшло кілька днів два чи три, не пам’ятаю точно, і тоді мужики вирішили йти в сторону до німців, які стояли на Бабинській границі — в ліс. Це було на Петра, 12 липня. Ну взяли з собою на озброєння те що мали: лопати, вила. Йшли. Боялись. І пес там був — Сірко. Маленький такий пес. Він знайшов. Хлопці лежали в ямці присипані землею.
Ну-у! Дітей почали розкопувати… Мабуть, думали, що ще живі. Але ні. Німці їх не просто побили, а чоловіки, які там були, казали: “Поломили, руки і ноги викрутили, а потім постріляли”. В село вже не несли… в стороні викопали могилку буквально за кілька кроків від ями де їх знайшли. Там і схоронили.
Матір Михайла, Наталка, після цього “з ума зійшла” — так говорять.
Вона ходила по селі і шукала сина, а ж до ночі, шукала, сама до себе говорила, плакала.
А коли прийшов додому чоловік її Іван, він столяром працював, то сказав, що сина їхнього німці в лісі вбили.
Наталка і чортів гонила, і билась, і топилась, і всьо… вона попросту не могла жити людьми.
Я працювала в школі, то вона бувало вийде на город стоїть і дивиться. Я дам їй огірок то помідору ну то шо було, щоб вона поїла… Коли робила я на полі вона просила мене принести їй цукрових буряків. Вона сушила грушечки із буряками варила такий собі кампот.
Мама моя ловила бабу Наталію коло цвинтара.
— Куди ви йдете? — питала мама.
У відповідь:
— Ой, Володя мій, о-но літак летів і він там… літак сів, йду до нього… Володя вернувся.
Мама її завертала додому. ЗГОДОМ ВСЕ ПОВТОРЮВАЛОСЬ. Люди в селі вже не дивували жінці, пильнували за нею, адже вона могла просто вийти з дому і пропасти на кілька днів. Потім повернутись сісти на порозі своєї хатки і просто дивитись в небо. Вона мало їла і часто втрачала свідомість.
Я її два рази з річки витягувала. Наталка у річку лізла прямо у воду, а там же глибоко було, щось вона собі там надумала чи може показалось, що на Іванківщині, по ту сторону плеса, Володя сів літаком (таке часто бувало)… а я тоді йшла по воду — бачу, а жінка вже плаває… вона була худе-е-е-есенька така, і цієї одежі багато і такого по кругу розпливлася в неї, а вона не тоне, бо що ж там, кісточки тільки. Вони що будуть тонути?.. Наталія собі борсається у воді. Я витягнула її з води, завела додому, переоділа...
Ой, Господи! Така була… біда її
Подумати тільки: одного сина вбили німецькі солдати, інший, Аркадій, з німцями зв'язався — став поліцаєм. Після війни утік із села, а на курорті в Одесі, хтось упізнав його — от і судили. Володимир та Василь пішли на фронт за комуністів. Після війни Володимир поїхав жити кудись у Росію. Дружину мав. Дітей.
Лише Василь повернувся в село..
Одного разу, коли не помню вже, каже Василь нам, я була з Гапкою і мамою:
“Підіть вимастіть в хаті, бо певне мама помре”. Ми приходимо, а вона лежить в трапочках не на ліжку, а під тапчаном. Ми до неї дивимось — у неї ноги перев'язані мотузками, ну там під колінами, а ж взялися рани і кровоточать. Я мотузки повідрізала. А Гапка, тим часом, пішла на ферму взяла у фельдшера мазі, помастила. То після того вона мене називала: “Ти різака”. Я йду, а вона мені говорить: “Ти різака. Ти різака”…
Це давня історія.
Червень 2012.
В лісі тихо, навіть трошки прохолодно. По небі повзуть важкі свинцеві хмари. Здавалося вони черкають вершки дерев. Ми ідемо стежкою. “Йти не далеко” — говорить Богдан (16 років, місцевий житель). Проходимо ряди сосен, потім сад — заходимо все глибше в ліс.
Могила має бути десь поруч.
— Не далеко неї хрест стоїть. Його поставили на тому місці де знайшли їх...
Кущі кропиви.
Прийшли!
— Бач, воно позаростало. Тут колись лісничі чистили територію, робили щось на зразок ходу, ну-у… щоб можна було зайти — ПОЗАРОСТАЛО. Ні хто не дивиться за могилою.
Притоптуємо кропиву ногами.
— Там табличка має бути! — говорить Богдан...
Пізніше я зроблю перший запис у блокнот:
“12 липня 1941 року в Теліженецькому лісі на Старосинявщині після довгих знущань катували та розстріляли двадцятирічного Стасюка Михайла Івановича і шістнадцятирічного Дідоренка Івана Давидовича”.
Лисюк Галина Терентіївна (село Теліженці, пенсіонерка):
— Їх шукали кілька днів. Шукали скрізь, всім селом, а в ліс йти боялись, бо знали вже і чули, що там фашисти. Пройшло кілька днів два чи три, не пам’ятаю точно, і тоді мужики вирішили йти в сторону до німців, які стояли на Бабинській границі — в ліс. Це було на Петра, 12 липня. Ну взяли з собою на озброєння те що мали: лопати, вила. Йшли. Боялись. І пес там був — Сірко. Маленький такий пес. Він знайшов. Хлопці лежали в ямці присипані землею.
Ну-у! Дітей почали розкопувати… Мабуть, думали, що ще живі. Але ні. Німці їх не просто побили, а чоловіки, які там були, казали: “Поломили, руки і ноги викрутили, а потім постріляли”. В село вже не несли… в стороні викопали могилку буквально за кілька кроків від ями де їх знайшли. Там і схоронили.
Матір Михайла, Наталка, після цього “з ума зійшла” — так говорять.
Вона ходила по селі і шукала сина, а ж до ночі, шукала, сама до себе говорила, плакала.
А коли прийшов додому чоловік її Іван, він столяром працював, то сказав, що сина їхнього німці в лісі вбили.
Наталка і чортів гонила, і билась, і топилась, і всьо… вона попросту не могла жити людьми.
Я працювала в школі, то вона бувало вийде на город стоїть і дивиться. Я дам їй огірок то помідору ну то шо було, щоб вона поїла… Коли робила я на полі вона просила мене принести їй цукрових буряків. Вона сушила грушечки із буряками варила такий собі кампот.
Мама моя ловила бабу Наталію коло цвинтара.
— Куди ви йдете? — питала мама.
У відповідь:
— Ой, Володя мій, о-но літак летів і він там… літак сів, йду до нього… Володя вернувся.
Мама її завертала додому. ЗГОДОМ ВСЕ ПОВТОРЮВАЛОСЬ. Люди в селі вже не дивували жінці, пильнували за нею, адже вона могла просто вийти з дому і пропасти на кілька днів. Потім повернутись сісти на порозі своєї хатки і просто дивитись в небо. Вона мало їла і часто втрачала свідомість.
Я її два рази з річки витягувала. Наталка у річку лізла прямо у воду, а там же глибоко було, щось вона собі там надумала чи може показалось, що на Іванківщині, по ту сторону плеса, Володя сів літаком (таке часто бувало)… а я тоді йшла по воду — бачу, а жінка вже плаває… вона була худе-е-е-есенька така, і цієї одежі багато і такого по кругу розпливлася в неї, а вона не тоне, бо що ж там, кісточки тільки. Вони що будуть тонути?.. Наталія собі борсається у воді. Я витягнула її з води, завела додому, переоділа...
Ой, Господи! Така була… біда її
Подумати тільки: одного сина вбили німецькі солдати, інший, Аркадій, з німцями зв'язався — став поліцаєм. Після війни утік із села, а на курорті в Одесі, хтось упізнав його — от і судили. Володимир та Василь пішли на фронт за комуністів. Після війни Володимир поїхав жити кудись у Росію. Дружину мав. Дітей.
Лише Василь повернувся в село..
Одного разу, коли не помню вже, каже Василь нам, я була з Гапкою і мамою:
“Підіть вимастіть в хаті, бо певне мама помре”. Ми приходимо, а вона лежить в трапочках не на ліжку, а під тапчаном. Ми до неї дивимось — у неї ноги перев'язані мотузками, ну там під колінами, а ж взялися рани і кровоточать. Я мотузки повідрізала. А Гапка, тим часом, пішла на ферму взяла у фельдшера мазі, помастила. То після того вона мене називала: “Ти різака”. Я йду, а вона мені говорить: “Ти різака. Ти різака”…
0 коментарів