Вокзали

Близько третьої години ночі вокзал нагадує пункт прийому металобрухту. 
Зліва дядя жує сємки. Зправої сторони парочка «простих і молодих рібят». На сцені проходи акторів у різні сторони. Снує міліція.
Потяги затримуються в середньому на хвилин двадцять.
На другому поверсі сплять цигани. Вони туляться до ледь теплих батарей. Ті, кому пощастило більше, розстелили на підлозі свої шмотки: ковдри і подушки (де вони взяли їх?). На гурт чоловік десять спить так. Час-від часу хтось із них рухається. З'являється то рука, то нога, голова — рідше.
Хвилини очікування пливуть надзвичайно довго, ще довше коли зиркаєш на годинник.
02:30
02:35
02:40
Нічого по суті не змінюється.
Таким вокзал був завжди.
Місце зміни сумок, людей, днів, місяців, років… життя загалом.
Все тече, все міняється, але не його стіни чи підлога.
Міста сипляться маршрутами на електронному табло при виході до колій.
«Поїздки нічого не змінять. Рано чи пізно повертатись прийдеться. Повернення радісне і приємне, можливо болісне і не зовсім бажанне».
Інколи хочеться залишитись там, де зустрів когось. Залишитись, але квитки назад, але людина залишиться там, але повертатись треба.
і їх так багато, цих «але»…
а вона одна...
Потяг відправляється о 3:00, і часу не так вже й багато, а слів? Не сказаних? Скільки?

І погляд на прощання, через плече, праве; усмішка й змах рукою: «Прощай!»
Мовчання...
Маленькі тріщини в стінах життя присутні і вони завжди поруч.

p,s: Що зникає зникає із нашого життя, разом з квитками, що залишаються у провідника?