Кінотеатр ДОК
Якось замислився над питанням: чому в Україні немає національного кінематографу? За роки незалежності фільми, що були зняті на теренах країни можна порахувати на пальцях (слава Вищим Силам) двох руки. Тобто десять, які би дійсно «відшуміли» і це при тому, що якісь данних фільмів під питанням.
Ну як так, два інститути на яких є режисерське відділення не зростило жодного постійнодіючого режисера (маю на увазі повнометражні кінороботи, а не кліпи, рекламу чи серіали; короткометражки не рахуються, їх дуже багато, але то трешовий потік про який мало хто знає і якщо знає то це максимум якась вузькоспеціалізована спільнота тих же студентів Карпенка-Карого)?
Проблема кіно, як такого була завжди. Нарікання на державу, що не дає грошей, очікування дотацій на зйомки, відсутність ринку збуту (ринок є, його потрібно просто розвивати, шукати маркетингові ходи, будувати діалог з аудиторією).
У нас вчать знімати авторське кіно.
Обіднілі кіностудії вже і так перетворились на притон для рекламщиків (прокат старовиної техніки та костюмів). Візьміть будь-яку кіностудію і ви побачите, вірніше було б НЕ ПОБАЧИТЕ, жодного знятого фільму. Одеська, Ялтинська, кіностудія Довженка — вони порожнє місце.
«Так! — скажете — А якщо подумати? Є Кіра Муратова, є Сергій Лозниця, є Олександр Шапіро, врешті-решт Володимир Тихий, який на своїх продюсерських плечах разом із Денисом Івановим (Артхаустрафік) зростили альманахи молодого незалежного кіно такі як „Мудаки.Арабески“ і останній „Україно Гудбай“.
ок!
Муратова як і Лозниця вже кілька років знімають своє кіно в копродукції з іншими країнами. Кіру вже й не назвеш українським режисером, останні її фільми зняті для Росії. Продюсер Олег Кохан орієнтується на сусідню державу.
Сергій Лозниця живе у Німеччині. І взагалі він білорусець за національністю. Чий він режисер, якої країни це вже питання його власної ідентифікації.
Киянин Олександр (звук із пустоти) Шапіро, чиї фільми відомі вузькому колу глядачів. Взагалі не відомо для кого їх фільмує. Ну не глядацьке то кіно. І що тут скажеш? „Цикута“, „Путівник“, „Щасливі люди“, „Зйом“ і останні „Апатаменти“. Хтось чув про ці фільми? Де їх показували? Здається на Берлінському кінофестивалі і одна стрічка на Одеському були продемонстровані, плюс в „Аргумент кіно“ на 1+1 кілька років назад одна чи дві стрічки. Внутрішні рефлекції творця звісно чудово, але? Хочеться крикнути: КІНО В МАСИ. Та блін, немає його, просто немає. „Кіна не буде!“ — справді віща фраза.
Володимир Тихий (хвала цьому чоловікові за те, що він є). Хоч хтось наважився спробувати зібрати наше „молоде“ кіно до купи. „Україно, гудбай“ — тут вже не скажеш. Здається саме цього не вистачало нам: хотілося побачити на екрані переосмислену дійсніть і „натэ — вам“ — є. Хоч якось заворушився намертво заритий процес. До речі, Володимир зараз у Києві фільмує стрічку під назвою „Зелена кофта“, соціальна драма за жанром.
Говорять ПРОГРЕС.
Сумна доля спіткала Ігоря Стембіцького. Після перемоги на Канському кіномарафоні у 2005 році про нього взагалі нічого вже не чути. Невже спочиває на лаврових віночках переможця?
Підемо глибше: Тарас Томенко (знову ж таки короткометражки) початок 2000. „Тір“ і „Бійня“ обласкані публікою кількох міжнародних фестивалів канули в небуття так само як і їхній автор. Після перегляду стрічок обох режисерів можна зробити висновок: ці хлопці не конкурентно спроможні. Жаль! — що тут скажеш.
Інший випадок марина Врода. „Крос“. Всі чули? За власний кошт зняла історію. Знайшла француженку-продюсера і на Канни її, короткометражку, на Канни. Перемогла!
Недавно читав її інтерв'ю, говорить, що працює, розробляє, творить. Дівчина доречі працювала асистентом у Сергія Лозниці під час створення стрічки „Щастя моє“, фільм теж демонтрували на Канському фестивалі, поза конкурсом. Марина посилається на Лозницю: „Хороша школа — каже — працювати з таким авторитетним у Європі кінематографістом“. Хороші фільми у Лозниці, особливо мені подобаються монтажні „Блокада“ та „Представление“, окремо стоять „Северное сияние“, „Портрет“ і взагалі його ранні робити. Варто подивитись всім хто цікавиться чи дотично має відношення до документального матеріалу.
Щодо масового кіно...
Переосмислення жанру хохору від творців треш-комедії-ужасів „Штольня“. Якось в це особливо не віриться. Так само як і у Володимира Зеленського із комедіями типу „Кохання у великому місті“ чи „Вісім перших побачень“. Бізнес є бізнес, що тут поробиш? Кіно це бізнес. Ну не можна так просто „вбахкати“ 3 мільйони гривень (про долари річ навіть не йде) у фільм, яке не окупиться. А дотаційні державні кошти, кажуть, повертати не треба. От і чекають допомоги держави наші режисери та продюсери. Стара модель, ще радянська. Хоча в Росії більш-менш Сельянов, Роднянський, Бондарчук і ВСЯ-ІНША-БРАТІЯ розрулюють цю тему, знають, що потрібно і в які проекти їх вливати. От вам і „нова Російська хвиля“, до трьохсот фільмів в рік.
Продюсерам жити на щось треба, як і творцям. Ось тепер приходить до мене розуміння чому продюсер та засновник „1+1“ Олександр Роднянський переїхав до Росії. Ринок зовсім інший. Можливості інші. Хоча і в Росії йому тісно, напрям руху в Голівуд: Співпраця з кращими творцями жанрових картин, ось що манить. Великі масштаби, студійні проекти, світовий прокат. Проект з Білі Боб Торнтом та Робертом Родрігесом. „Файно!“ — інше в голову не йде. Тепер можна сказати, що до фільму „Мачете“ приклав руку продюсер українського походження (тут мали б лунати оплески).
В корінь питання ми не заглянемо якби того не хотілося.
У нас телебачення ще не того рівня, щоб створювати потужні фільми чи серіали. Краще заповнити ефір мильною оперою типу „Кровинушка“ з російськими акторами і продати його туди, якщо куплять.
Спекулятивних телевізійних штук типу „Про життя!“ чи ще якась малаховщина іде „на ура“, особливо „Сімейні драми“ і все такого роду; прям „Вікна“ з Дмитром Нагієвим.
Людей не привчили переосмислювати реальність.
_____________________________________________
Відео
Марина Врода
Ігор Стрембіцький
Олександр Шапіро
_______________________________
Цікаво і по темі
Ну як так, два інститути на яких є режисерське відділення не зростило жодного постійнодіючого режисера (маю на увазі повнометражні кінороботи, а не кліпи, рекламу чи серіали; короткометражки не рахуються, їх дуже багато, але то трешовий потік про який мало хто знає і якщо знає то це максимум якась вузькоспеціалізована спільнота тих же студентів Карпенка-Карого)?
Проблема кіно, як такого була завжди. Нарікання на державу, що не дає грошей, очікування дотацій на зйомки, відсутність ринку збуту (ринок є, його потрібно просто розвивати, шукати маркетингові ходи, будувати діалог з аудиторією).
У нас вчать знімати авторське кіно.
Обіднілі кіностудії вже і так перетворились на притон для рекламщиків (прокат старовиної техніки та костюмів). Візьміть будь-яку кіностудію і ви побачите, вірніше було б НЕ ПОБАЧИТЕ, жодного знятого фільму. Одеська, Ялтинська, кіностудія Довженка — вони порожнє місце.
«Так! — скажете — А якщо подумати? Є Кіра Муратова, є Сергій Лозниця, є Олександр Шапіро, врешті-решт Володимир Тихий, який на своїх продюсерських плечах разом із Денисом Івановим (Артхаустрафік) зростили альманахи молодого незалежного кіно такі як „Мудаки.Арабески“ і останній „Україно Гудбай“.
ок!
Муратова як і Лозниця вже кілька років знімають своє кіно в копродукції з іншими країнами. Кіру вже й не назвеш українським режисером, останні її фільми зняті для Росії. Продюсер Олег Кохан орієнтується на сусідню державу.
Сергій Лозниця живе у Німеччині. І взагалі він білорусець за національністю. Чий він режисер, якої країни це вже питання його власної ідентифікації.
Киянин Олександр (звук із пустоти) Шапіро, чиї фільми відомі вузькому колу глядачів. Взагалі не відомо для кого їх фільмує. Ну не глядацьке то кіно. І що тут скажеш? „Цикута“, „Путівник“, „Щасливі люди“, „Зйом“ і останні „Апатаменти“. Хтось чув про ці фільми? Де їх показували? Здається на Берлінському кінофестивалі і одна стрічка на Одеському були продемонстровані, плюс в „Аргумент кіно“ на 1+1 кілька років назад одна чи дві стрічки. Внутрішні рефлекції творця звісно чудово, але? Хочеться крикнути: КІНО В МАСИ. Та блін, немає його, просто немає. „Кіна не буде!“ — справді віща фраза.
Володимир Тихий (хвала цьому чоловікові за те, що він є). Хоч хтось наважився спробувати зібрати наше „молоде“ кіно до купи. „Україно, гудбай“ — тут вже не скажеш. Здається саме цього не вистачало нам: хотілося побачити на екрані переосмислену дійсніть і „натэ — вам“ — є. Хоч якось заворушився намертво заритий процес. До речі, Володимир зараз у Києві фільмує стрічку під назвою „Зелена кофта“, соціальна драма за жанром.
Говорять ПРОГРЕС.
Сумна доля спіткала Ігоря Стембіцького. Після перемоги на Канському кіномарафоні у 2005 році про нього взагалі нічого вже не чути. Невже спочиває на лаврових віночках переможця?
Підемо глибше: Тарас Томенко (знову ж таки короткометражки) початок 2000. „Тір“ і „Бійня“ обласкані публікою кількох міжнародних фестивалів канули в небуття так само як і їхній автор. Після перегляду стрічок обох режисерів можна зробити висновок: ці хлопці не конкурентно спроможні. Жаль! — що тут скажеш.
Інший випадок марина Врода. „Крос“. Всі чули? За власний кошт зняла історію. Знайшла француженку-продюсера і на Канни її, короткометражку, на Канни. Перемогла!
Недавно читав її інтерв'ю, говорить, що працює, розробляє, творить. Дівчина доречі працювала асистентом у Сергія Лозниці під час створення стрічки „Щастя моє“, фільм теж демонтрували на Канському фестивалі, поза конкурсом. Марина посилається на Лозницю: „Хороша школа — каже — працювати з таким авторитетним у Європі кінематографістом“. Хороші фільми у Лозниці, особливо мені подобаються монтажні „Блокада“ та „Представление“, окремо стоять „Северное сияние“, „Портрет“ і взагалі його ранні робити. Варто подивитись всім хто цікавиться чи дотично має відношення до документального матеріалу.
Щодо масового кіно...
Переосмислення жанру хохору від творців треш-комедії-ужасів „Штольня“. Якось в це особливо не віриться. Так само як і у Володимира Зеленського із комедіями типу „Кохання у великому місті“ чи „Вісім перших побачень“. Бізнес є бізнес, що тут поробиш? Кіно це бізнес. Ну не можна так просто „вбахкати“ 3 мільйони гривень (про долари річ навіть не йде) у фільм, яке не окупиться. А дотаційні державні кошти, кажуть, повертати не треба. От і чекають допомоги держави наші режисери та продюсери. Стара модель, ще радянська. Хоча в Росії більш-менш Сельянов, Роднянський, Бондарчук і ВСЯ-ІНША-БРАТІЯ розрулюють цю тему, знають, що потрібно і в які проекти їх вливати. От вам і „нова Російська хвиля“, до трьохсот фільмів в рік.
Продюсерам жити на щось треба, як і творцям. Ось тепер приходить до мене розуміння чому продюсер та засновник „1+1“ Олександр Роднянський переїхав до Росії. Ринок зовсім інший. Можливості інші. Хоча і в Росії йому тісно, напрям руху в Голівуд: Співпраця з кращими творцями жанрових картин, ось що манить. Великі масштаби, студійні проекти, світовий прокат. Проект з Білі Боб Торнтом та Робертом Родрігесом. „Файно!“ — інше в голову не йде. Тепер можна сказати, що до фільму „Мачете“ приклав руку продюсер українського походження (тут мали б лунати оплески).
В корінь питання ми не заглянемо якби того не хотілося.
У нас телебачення ще не того рівня, щоб створювати потужні фільми чи серіали. Краще заповнити ефір мильною оперою типу „Кровинушка“ з російськими акторами і продати його туди, якщо куплять.
Спекулятивних телевізійних штук типу „Про життя!“ чи ще якась малаховщина іде „на ура“, особливо „Сімейні драми“ і все такого роду; прям „Вікна“ з Дмитром Нагієвим.
Людей не привчили переосмислювати реальність.
_____________________________________________
Відео
Марина Врода
Ігор Стрембіцький
Олександр Шапіро
_______________________________
Цікаво і по темі
11 коментарів
Навіть серед дистриб'юторів вже готової іноземної продукції в Україні російський компаній якщо не більше, то, як мінімум, вони беруть левову частку виручених коштів.
Про який розвиток можна говорити?
«Гаражні» проекти для кіноклубів та фестивалів аматорського кіно.
Хоча головне — процес. Приклад з Олександром Шапіро доволі таки яскраво ілюструє це.
На усе можна прикріпити ярлик Арт-хаусу.
Хоча минулого року таки «гаражне кіно» вилізло
«Гамер» Олега Сенцова став своєрідною сенсацією.
Детальніше про фільм може розповісти Тарас Сасс (кінокритик).
«Стрічку зняли без участі державних коштів за копійчані для великого кіно гроші – 20 тисяч американських доларів. Головний герой фільму – підліток, якого усі називають Коссом. Він геній неолімпійської дисципліни – кіберспорту – однієї з небагатьох галузей, у якій українці добилися світових висот. Усе його реальне життя наче існує тільки для того, щоб обслуговувати його віртуальне альтер-его.» Текст матеріалу повністю за посиланням
А Лозница «Счастье мое» снимал отчасти на украинские деньги.
Вообще, вы сами своим постом ответили на свой вопрос. Вы назавали достаточное количество фамилий, чтобы считать, что авторское кино в Украине — есть. А что касается, массового кинематографа, то это все равно что сокрушатся по поводу того, что массы заедают свое ежедневное пиво не икрой, а сухариками со вкусом икры. Массовое кино вообще интернационально, я испытываю одинаковые чувства от просмотра фильмов с Стетхэмом и, скажем, Гошей Куценко, я думаю, что «фильмопроизводство» — вещь пока не актуальная для страны, экономику которой лихорадит.
Что касается господдержки — если ты Михалков руки из жопы, то тебе и господдержка не поможет. «Бресткая крепость» уделала обе части «Утомленных солнцем-2» по сборам и прокату, по рейтингу на IMDb, да и по качеству. У нас же в кабинетах госкино сидят люди с таким же устройством головного мозга, что и в ФФУ — заплывшие нафталином, боящиеся и не понимающие перемен, готовые выделить денег разве что на очередную патриотическую шароварщину, на которую потом будут сгонять учеников старших классов общеобразовательных школ.
А так, цілком згоден із коментом.
Хотів почути інших людей, яким є що сказати з цього приводу.
ответ:
— сколько в Украине кинозалов?
— сколько в году недель?
— сколько картин в год выпускает Голливуд?
— сколько Европа?
-… Азия?
— … Россия?
— «Ну як так, два інститути на яких є режисерське відділення не зростило жодного постійнодіючого режисера»?
ответ на второй вопрос: учить некому. Учителей нет.Если хочешь стать кинорежиссером, нужно учиться как минимум во ВГИКе.
— «Візьміть будь-яку кіностудію і ви побачите, вірніше було б НЕ ПОБАЧИТЕ, жодного знятого фільму. Одеська, Ялтинська, кіностудія Довженка — вони порожнє місце.»
по Ялтинской у вас неверная информация.
— «Продюсерам жити на щось треба, як і творцям. »
живут. И зарабатывают на производстве, а не прокате.
— «Ще за радянської доби кінематограф був повністю підконтрольним державі — режисери знали, що періодично уряд підкидатиме їм грошики на черговий соцреалістичний фільм, а тому такого поняття як конкуренція між кіностудіями просто не існувало.»
Неправда. Існувало.
«За кордоном, у висикорозвинених країнах такого немає.»
это утверждение в корне неверно. Изучите матчать.
— «у радянські часи режисер мав змогу знімати і отримував на це державне фінансування, постійну зарплатню та соціальний пакет. Фільмів відзнімалось багато і кінематограф приносив значний прибуток казні.»
не совсем так. По статистике во всем мире (в том числе и Голливуде) примерно 80 % фильмов убыточны, и лишь 20 дают хорошую прибыль.
— «Те, що «завдяки конкуренції», у світі тепер залишились лишень масовий Голівуд, латиноамериканські «мильні опери» та інтернаціональна порнографія — розставляє все на свої місця.»
И это отчасти неверно.Просто вы не следите за событиями.Азиатское кино серьезно набирает обороты.Голливуд реагирует мгновенно -покупает лучших из лучших.Формула шоу-бизнеса проста: «больше денег -больше качества».
— p.s. Чтобы понять кинопроцесс, нужно изучить историю кинематографа.Практически все ответы там.
P.S. Індійський та нігерійський кінематографи також стрімко розвиваються і приносять прибуток. Однак якість продукції від того не стає вищою.
Первый фильм, на который нас присадили американцы — «Этот безумный, безумный… безумный мир».Его просто подарили нашему «Союзэкспортфильм».
Это все мифы и иллюзии, что в кабинетах Госкино сидели глупые люди и зажимали таланты.
Касательно Индии (Болливуд) — качество индийского кино также идет вверх — что в техническом плане, что в творческом. Но, я упоминал именно об Азиатском кино.Если Индия, скажем так, жестко держит свою нишу, то Азия отгрызает у Голливуда долю пирога.
p.s. если кратко сформулировать: стоимость киностудии… телеканала… то это цена не техники, а коллектива. Т.е. чем талантливее люди (творческий потенциал), тем выше будет результат.
В цьому і проблема.
Ось цитата…
Сімона Бауман, одна з най відоміших німецьких продюсерів:
— В Україні всі продюсери беруть гроші з бютжету країни, і їм по барабану, що буде з фільмом після його виходу. І всі розмови про систему — це розмови про те, як освоїми державні кошти, забезпечити продакшен і свою кишеню. У Німеччині продюсери мають інше спрямування, в тому сенсі, що заробляти вони хочуть на дистрибюції фільму. Є звісно, ті, що турбуються про імідж країни, про фестивальне кіно, мистецтво, але вони параленльно ведуть і кілька комерційних проектів…