Говорити коли тебе не чують
Один мій знайомий не любить грати в «ці дитячі ігри», якщо пити то пити вже по повній.
— Ну що ти крапаєш так мало. Повну наливай.
Його звати Олег. У нього сім'я, дитині два роки. Нового 2013 року він ще жодного дня не був тверезий.
— А шо робити? — каже.
Від нього «штиняє» перегаром. Друга година дня, а він вже «готовий» сидить на кріслі й «пиляє» дружину, Інну.
— Я хазяїн! — говорить Олег. — Хату не давно купив, подвір'я маю вже, садок… Що ще треба? Ну прийшли посіяли сусіди, я влив, а як не налити, це ж не дітлашня ходить, що цукерками її присипав і все пішли. Це здорові бики прийшли, конкретно так — випити. Ну і що, що п'яний? Свою роботу я виконую.
Олег добре вчився в школі, потім в інституті. Писав вірші й прозу. Остання, до речі, давалась йому краще. Хлопець вигравав у якихось літературних конкурсах. «Грамотами, каже, можна туалет обвішати. Ті папірці більше ні нащо не годяться. А що з них взяти?».
Більше не пише.
— Досить з мене цих штук, набридло. Видавцям все одно не цікаво.
— Про що ж ти пишеш? — запитав.
— Про людей… писав. Про нас… Про все, що відбувається навколо. Ні, це не гламурна попса, це критичний реалізм. Такого в українській літературі ще не було. Он, знаєш може Павла Гірника, лауреат Шевченківської премії за збірку віршів, не пам'ятаю якого року, правда. От він мене підтримав би...
До початку 2013 року, ми з Олегом зустрічались рідко, раз в пів року — у кращому випадку — на фестивалях або ж квартирниках. Своїх текстів не читав. Ніколи. «Не благородне це діло горлапанити в мікрофон своє ляля-тополя. Не хочу».
Інна ставить на стіл чай.
— На! — до Олега — попускайся.
Хлопець сміється:
— П'ю! А що робити?
Йому на початку березня буде 28.
— В Катюжанку поїду. Закодіруюсь. Тільки не завтра. Завтра ще робота є. В роботі головне процес. А між процесами — ще один процес (стукає пальцями по шиї два рази). В ліс поїду. У лісника дерева маю взяти. Двері поробити, підлогу хочу в будинку дерев'яну. Бач он ту грубу, другу, — в прохідній кімнаті зроблю камін. А там таку ніби… ну ти поняв… шоб сидіти можна було на підлозі.
Ми сидимо у не давно купленому будинку, навколо розкидані речі, коробки з одягом та іншими речами повсякденного вжитку. В грубці тріскотять дрова. Іринка, дочка Олега радісно перебігає з кімнати в кімнату притискаючи до себе іграшку, бурмоче собі під ніс ледь зрозумілі слова, тільки вчиться говорити… батько її не чує...
— Ну що ти крапаєш так мало. Повну наливай.
Його звати Олег. У нього сім'я, дитині два роки. Нового 2013 року він ще жодного дня не був тверезий.
— А шо робити? — каже.
Від нього «штиняє» перегаром. Друга година дня, а він вже «готовий» сидить на кріслі й «пиляє» дружину, Інну.
— Я хазяїн! — говорить Олег. — Хату не давно купив, подвір'я маю вже, садок… Що ще треба? Ну прийшли посіяли сусіди, я влив, а як не налити, це ж не дітлашня ходить, що цукерками її присипав і все пішли. Це здорові бики прийшли, конкретно так — випити. Ну і що, що п'яний? Свою роботу я виконую.
Олег добре вчився в школі, потім в інституті. Писав вірші й прозу. Остання, до речі, давалась йому краще. Хлопець вигравав у якихось літературних конкурсах. «Грамотами, каже, можна туалет обвішати. Ті папірці більше ні нащо не годяться. А що з них взяти?».
Більше не пише.
— Досить з мене цих штук, набридло. Видавцям все одно не цікаво.
— Про що ж ти пишеш? — запитав.
— Про людей… писав. Про нас… Про все, що відбувається навколо. Ні, це не гламурна попса, це критичний реалізм. Такого в українській літературі ще не було. Он, знаєш може Павла Гірника, лауреат Шевченківської премії за збірку віршів, не пам'ятаю якого року, правда. От він мене підтримав би...
До початку 2013 року, ми з Олегом зустрічались рідко, раз в пів року — у кращому випадку — на фестивалях або ж квартирниках. Своїх текстів не читав. Ніколи. «Не благородне це діло горлапанити в мікрофон своє ляля-тополя. Не хочу».
Інна ставить на стіл чай.
— На! — до Олега — попускайся.
Хлопець сміється:
— П'ю! А що робити?
Йому на початку березня буде 28.
— В Катюжанку поїду. Закодіруюсь. Тільки не завтра. Завтра ще робота є. В роботі головне процес. А між процесами — ще один процес (стукає пальцями по шиї два рази). В ліс поїду. У лісника дерева маю взяти. Двері поробити, підлогу хочу в будинку дерев'яну. Бач он ту грубу, другу, — в прохідній кімнаті зроблю камін. А там таку ніби… ну ти поняв… шоб сидіти можна було на підлозі.
Ми сидимо у не давно купленому будинку, навколо розкидані речі, коробки з одягом та іншими речами повсякденного вжитку. В грубці тріскотять дрова. Іринка, дочка Олега радісно перебігає з кімнати в кімнату притискаючи до себе іграшку, бурмоче собі під ніс ледь зрозумілі слова, тільки вчиться говорити… батько її не чує...
1 коментар