Життя на хуторі без фотокарток

після нового року усі ми ніби повертаємось назад, у минулу зиму. насправді нічого не змінюється в середині нас. ми подібні до тих-самих. такими ми були рік, два, три назад. ростуть наші діти. лише по них орієнтуємось в тому наскільки старшими чи старішими робимось ми. 
сніги обривають лінії електропередач. тепер до весни будемо без світла. в цьому немає нічого поганого. час не вичерпується сутінками. ми сідаємо за столом, як у дитинстві, при свічці. тусклий вогник облизує наші обличчя. кожен думає про своє. кожен розуміє, що це «своє» — спільне.
дрова потріскують в пічці.
кіт муркоче торкаючись ніг.
вітер стукає у вікна.
усе як завжди. сталість. статика. повільність.
у темряві за контурами світла є щось своєрідне. там завжди ховалися думки про завтрашній не насичений подіями день.
«дні як дні» — любив повторювати батько, тоді, коли ще не був дідом. з часом, що не помітно відкладався у зморшках на його обличчі, стала проявлятись втома.

ми жили поруч з богом.
нас, малих дітей, привчали до його присутності. говорили, що він всюди, що він дивиться, що він любить людей.
його любов ні в чому конкретному не проявлялась.
просто молитись.
молились.
у темряві ночі завжди з'являється потреба у вірі.

з часом ми втратили це відчуття.

свічка горить.
тишу порушує лише розмірений ритм дихання, шум у сусідній кімнаті, той шум, який завжди виникає коли людина не може задрімати й ворушить ногами намагаючись вмоститись зручніше.