Воно - тут

ПОЗАДУ.

Тільки не озиратись.

НЕ ОЗИРАТИСЬ...

Я відчував його за своєю спиною, його погляд в потилицю, повільні кроки, якщо це можна було так назвати. Я звернув за поворот, неподалік перехрестя. Те, що переслідувало мене, тримало дистанцію, метрів десять, не більше. Крок в крок. Рух в рух. Імітація присутності. Воно хотіло, щоб я відчував це. Воно хотіло і… я відчував.

Страх.

Серце билось спокійно. В голові не було жодних думок. Лише воно...

Ніч огортала околицю. Тишина. Вона сіяла тривогу. Вона проникала у мій мозок і там, десь там в глибині...

ШУК.

ШУК.

ШУК — всього три рази. Цього вистачало, аби відчути вологість та прохолоду повітря.

Ні! Не поспішай! Іди спокійно. Повільно.

Навіть, собаки не гавкали.

Скоро воно підійде ближче. Воно ставатиме своїми лапами в сліди моїх капців, і...

ГОЛОВА В ДУРМАНІ.

… воно іде позаду…

Повільно. Підкрадаючись до мого мозку.

Повільно. Так як буває тільки тут.

І я один...

Лапками, своїми лапками, повільно імітуючи вуличну тишу, запах повітр’я, потоки вітру і шелест...

Шелест, який вкрадався у мою свідомість:

ВОНО-ТУТ.

ПОЗАДУ.

Тільки не озиратись.

НЕ ОЗИРАТИСЬ...

А воно поруч. ПРИСУТНЄ. Воно поруч. ПРИСУТНЄ. Тут…

І немає куди тікати.



Воно окутає мою шию, — це розповідали вже не раз. Воно ляже на плечі. Тепло. Його тепло, крізь шерсть, до моєї шкіри, по моїй шкірі, опускатиметься вниз. Що це за відчуття жахливої втоми сну? Пліва закриватиме очі й там за потоками хвиль виринатимуть образи: світло і тінь. Ось! Ось! Воно вже тут...

… на шиї...

Лапками… гусениці… шелестітиме й підніматиметься вгору до вух...



Ось.

Воно проникає всередину й говорить:

— Мур!

Так як вміє лише кіт.

— Мур!

І відчуття полонить мені думку ароматом сну, того, що я вже і не згадаю.



Це говорили не раз.

Воно приходить тільки вночі.

Воно бродить навколишніми низовинами.

Воно присутнє лише позаду.

І ...

Відчуттями...

Тими, які в середині тебе…