Відчуження

1.
Була зима. Грудневі морози тільки-но вступали у свої володіння. Білі пухові покривала огортали околицю.
Його знайшли біля залізничної колії. Спочатку побачили босу ногу. Вона була синьоватого відтінку. Коли розгорнули сніг побачили його…
… худого…
…небритого…
…одягненого в лахміття…
…років тридцяти, чоловіка…
Дихав!
Важко, але все ж таки дихав.
Його підняли.
Поклали на воза.
Дід Михась, лісничий, зняв із себе жупан й загорнув ним тіло чоловіка.
— Холодний. Замерз. Ледь-ледь б’ється серце… — твердила баба Ганя, розтираючи руки невідомого по-черзі: то ліву, то праву.
Чоловіка відвезли в медпункт. Фельдшерка констатувала: пальці рук, ніг відмороженні. Коли невідомий прокинувся то не став ні з ким говорити. Просто лежав, дивлячись на стелю. Так пройшов тиждень. Одного ранку він запитав медсестри: «А церква у вас є?». Алла кивнула:
— Є!
— Далеко?
— Кілометри за три…
— У мене хрестик був.
— А так-так дід Михась, що знайшов вас, віддав його мені. Я поклала його у шухляду.
Чоловік силувався встати.
— Ні! Лежіть. Я дістану.
Алла дістала з тумбочки хрестик.
— Вам одягнути?
Чоловік кивнув головою.
Вона одягнула.
— Звідки ви? – поцікавилась дівчина. На що відповіддю була мовчанка – якщо щось вам щось буде потрібно — то кажіть. Мене Аллою звуть – чоловік відвернув голову.
Того дні приходили міліціонери. Проте особу чоловіка встановити не вдалось. Він попросту говорив, що не пам’ятає.
Селом ходили чутки про знайденця.
— Бандіт! – говорили одні.
— Жертва – стверджували інші.
— Злодюга.
— Злидня…
І таких версій десятки. Хто він?
«Одного разу він встав посеред ночі, підійшов до вікна, опустився на коліна – розповідав Олег (вони були в одній палаті) – молився до ранку». А коли зайшли лікарі, то здивуванню не було меж… чоловіку з кожною годиною ставало дедалі легше. Саме тоді заговорили про його особливість. За місячне перебування в лікарні він не заговорив ні до кого, окрім Алли. На передодні Різдва чоловік вийшов на вулицю. Першою справою він зняв взуття. Зробив кілька кроків. Зрештою зачерпнув рукою снігу й приклала до уст. У цей момент в церкві задзвеніли дзвони. З лікарні до чоловіка вибігла Алла:
— Що ж ви так… навіщо зняли взуття?
— У вас є Біблія?
— Повинна бути…
— Якщо можна принесіть мені.
Алла усміхнулась у відповідь:
— Добре!
Під супровід дзвонів вони зайшли в приміщення. Алла першою помітила це. «Він якось особливо дивиться на людей. Не так як раніше. Не знаю, що сталось, але від нього віє теплом» — говорила вона матері.
 
2.
У нього страшенно боліла голова. Стискаючи руками виски він закривав очі, щоб забутись… ЗАБУТИ. Але не міг. Не чіткі форми, фігури людей оживали в глибинах пам’яті. Рухались. То з’являлись. То зникали.
(жар)
Навколо було тепло і сиро.
Була дорога – пам’ятає, що йшов.
Мокрий сніг бив прямо в обличчя.
(не холодно)
Лихоманило.
Страшенно боліла голова.
Дорога.
Дерева.
Сіра маса полів – сніг і болото. Все депресивне. Все важке на рівні сприйняття. Хмари свинцевими тачанками гребли по небесних просторах, віддалялись та зникали за рівнем лінії горизонту.
Пам’ятає падіння.
Холод.
Вітер.
Зрештою забуття й не чіткі фігури, які залишаються в потоці його свідомості.
 
Пройде кілька днів.
— У мене плями на оці – скаже він пізніше Аллі.
— На якому?
— Лівому.
— Дуже болять.
Ввечері того самого дня (а він постійно читатиме Біблію) до нього підійде чоловік (років п’ятдесяти, середнього зросту). Мовчки присяде біля нього на підлогу й довго дивитиметься прямо в очі. Зрештою прошепоче:
— Десь я тебе бачив!
Незнайомець усміхнеться.
— Мене звати Ігор (пауза) Мовчиш!? Хм-м-м. Знаю точно, що ти здалека. З гір. З печерного монастиря.
Почувши це він звів погляд на Ігоря.
— Зацікавився бачу. З монастиря ти. Колись там монах жив, а зараз… (пауза) довго я там не був. Мене возили туди, вже покійні, батьки. Обличчя твоє дуже знайоме — (пауза) – Звідти ти. Знаю. Точно знаю. Монахом був?
В кімнаті сільської лікарні всі насторожились. Слухали розмову. Ігор мить помовчав. Оглянувся.
— Я впізнав. Хрестик у тебе особливий. Звідтинський. Точно такий же, як у монаха. Ним він тепло у душу вселяв. Цілителем монах був: муки, хвороби, болі – все витягав молитвами. А ти? Ким є ти? – Ігорів голос тремтів він напруги. Говорив майже пошепки, але деякі слова, все ж таки, звучали в повний голос. Тим, хто спостерігав за розмовою цього вистачало повністю для того, щоб селом згодом пішли чутки про монаха й про печерний монастир – Назви своє ім’я…
А якщо імені немає?
Що тоді?
(але ж таке не можливе)
 
— Як тебе звати? – пауза. Ігор пильно оглядає свого співбесідника –Мовчиш!? Невже немає чого сказати? А… жаль!
Ігор встає.
Він, мабуть, вже йшов би, але – враз! – його зупинила рука.
— Сергій! – прошелестіли уста.
— Сергій! – повторив Ігор, ніби підсумовуючи усе сказане перед цим.
Рука відпустила його.
Ігор кивнув головою до Сергія, який повертався назад у текст Святого письма.
 
3.
Голоси.
Вони звуть його.
Вони були присутні завжди.
Вони ведуть його.
Сергій знав, що йому потрібно йти.
Він бачив дорогу.
Конкретна ціль: дорога в храм власної душі.
 
Він піде вранці. Скаже, на прогулянку. Його востаннє побачать на трасі. Босими ногами він ступатиме по снігу.
 
 
Хмельницький 2011

1 коментар

Антон Антонов
Скажіть Валерій, як мені попасти до монаха? Напишіть на сторінку
Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте