Відкритий фінал
Вночі був дзвінок на мобільний.
— Ваш син в міліції — голос в трубці витримав драматичну паузу “для обдумування” .
— Готуйте гроші — продовжив він.
Валя стояла на кухні в халаті. Її здивуванню не було меж.
— Як? — видушила вона з себе.
Жінка вийшла в коридор аби поглянути...
вмикнула світло...
відчинила двері...
Ігоря, її сина, немає в кімнаті.
“Госпо...” — не додумала вона, коли спокійний чоловічий голос продовжив:
— Шість тисяч гривень.
— Де ж я… їх візьму… стільки...
Валя важко видихнула повітря й сіла в коридорі на табуретку.
— Що він зробив?
— Ваш вин вляпався в гавно, причому дуже сильно обісрався… Ви хочете щоб з ним було все добре?
— Так!
— Тоді готуйте гроші. Поки ми його не чіпали. Ігорю світить до десяти років тюрми. Він підозрюється у вбивстві.
Валя мовчала.
— В бійці, учасником якої був ваш син, закінчилась смертю двадцятирічного хлопця — уточнив голос, а потім нагадав, що шість тисяч гривень допоможуть. Але яким чином? Що вони можуть змінити? В голові просто не вкладалося: “Він підозрюється у вбивстві”.
“Ні! — думала Валя — Не може бути, Ігор не такий. Він не може… ”
Секунди ставали хвилинами, хвилини секундами.
— Що робити? — майже машинально промовила жінка.
“Ігор, він єдиний, його потрібно захистити, він не винний” — вибивало серце.
Робити?
Інструкція проста:
1. В міліцію не дзвонити. Телефонний дзвінок автоматично дає хід кримінальній справі. Протокол — допит — прокуратура — тюрма. Не зовсім в такому порядку, і не всі процедури, але суть зрозуміла.
2. Збір грошей до десятої ранку.
3. Постійно бути на зв’язку.
Впринципі все.
Лише коли Валя почула гудки в телефонній трубці, вона зрозуміла, телефонували з номера сина.
В біді.
— Він потрапив у біду.
В голові — каша, і немає з ким порадитись.
Чоловік за кордоном — в Москві, на заробітках.
“Дзвонити до нього!?”
Валентина набрала номер.
Трубки ніхто не піднімав.
На годиннику четверта ранку.
— Алло, Люся, твій Вадік дома?
— Що сталось?
— З міліції дзвонили. Ігор, мій, в них. Вадік твій дома? — повторила Валя.
— Зараз подивлюсь — через хвилину відповідь: — Спить.
— Запитай його, що сталось?
Хлопці розважались в нічному клубі “Шторм”, трохи випили, потанцювали і в годинки три почали роз'їжджатись по домівках.
— А Ігор?
— Він з дівчиною своєю на таксі поїхав.
— Куди?
— До неї додому...
— В тебе є її номер?
— Ні.
— А в кого є?
— Я не знаю.
— Хто з вами ще був?
— Славік, Тьома… Четверо. Нас було четверо. Ігор, Маша. Нас було п’ятеро. П’ятеро — зі мною – мовив спросоння хлопець.
Валя нишпорила у шафі. Дістала конверт з грошима. Скільки тут? Рахувала купюри вищі п'ятдесяти.
“Три тисячі шістсот гривень” .
Де взяти другу частину суми? Де? Кредитна картка. Точно! Там повинні бути гроші.
Одягнулась.
Вулиця привітала її холодом і снігом.
Банкомат тільки біля торгового центру.
Піднімалась вверх по тротуарі. До ТЦ метрів п’ятсот.
Дорога порожня, лише час-від-часу проїздили одинокі авто, із шашечками ТАКСІ.
Валя стискала в руці мобільний телефон.
“А якщо винен? Він же...” — жінка гнала з голови ці думки проте вони продовжували диктувати:
“Він же...”
— Ні! — говорила Валя сама до себе — Не вірю.
“Він же...”
— Ні! Ні! Ні!
Це було минулого року. Бійка в університеті. Ігор три роки боксом займався. Він розквасив обличчя однокурсника прямо на парі перед викладачем лише за словесну образу. Ігоря після цього з університету вигнали. Хлопець в міліцію заяву написав. Але тоді домовились. Батько з Москви грошей передав. Штуку баксів заплатили. Зам’яли справу.
“Історія повторюється, тільки грошей вимагає міліція. Що за держава? Що за правосуддя коли твориться таке: ВАШ СИН В МІЛІЦІЇ. ГОТУЙТЕ ГРОШІ?”
На решті банкомат.
Кредитна картка — пароль — баланс на екран.
Дві тисячі гривень.
“Їх же віддавати прийдеться. Залишимось без грошей на хліб. Всі заощадження з хати. Лиш би допомогло, лиш би допомогло...”
Валя знімала з рахунку все, що могла.
А далі?
Що далі?
З ЙОГО МОБІЛЬНОГО ТЕЛЕФОНУ, згадала жінка ховаючи гроші у внутрішню кишеню куртки.
Ігоря будуть бити?
В міліції люблять це...
Валя чула не раз історії про катування...
В новинах у газетах і по телевізору — стільки всякого.
“Заплатити, заплатити лиш би не покалічили”.
Валя повернулась додому.
Телефон задзвонив удруге.
Боялась відповідати, але все ж таки пересилила себе і сказала:
— Алло!
“Вони” говорили спокійно.
— Як успіхи?
— Збираю.
— Скільки є?
— Більше п’яти — після паузи. Валентина довго не наважувалась запитати, проте: — Де Ігор? Дайте мені з ним поговорити. Ви його не били? Що з ним? В чому ви...
— Поки з ним все гаразд.
Це “поки”… Від нього аж мурашки по спині: то в холод, то в жар, голова кругом.
поки не били
поки не катували
поки живий
Що ховалось за цим зловісним ВСЕ ГАРАЗД?
— Не пропустіть наступний телефонний дзвінок — повідомив голос.
— Коли?
А у відповідь гудки.
В аптеку.
Заспокійливого.
“Барбовал” взяти.
“Все стане на свої місця зранку. Все буде добре, все буде гаразд — мозок видавав одне і теж, але в іншій інтерпретації — Ігор буде дома, Ігор все буде добре”.
Час сунув повільно.
В квартирі Валя заплакала. Велетенські краплі сліз по щоках донизу, аби упасти на руки чи підлогу...
Очікування нестерпна річ.
Жінка дивилася на екран мобільного телефону.
Ноги тремтіли.
— За що? — промовила вона зводячи очі на дешеву, роздруковану на принті, ікону. Ісусове обличчя спокійне. В його очах Валентина відповіді не знайшла. Жінка молилась, благала про допомогу, каялась у своїх гріхах, вибачалась....
Вибачатись не було за що...
Телефонний дзвінок на домашній.
— Тьоть Валя, це Вадік, я знайшов номер Маші. Говорив з нею. Вона каже, що Ігор провів її додому, вони постояли трохи, поговорили, а потім він пішов.
ОБПЕКЛО!
Ігоря забрали посеред нічної вулиці. Він був один.
Йому заламали руки.
— Донизу! — крикнув хтось.
Лінії вікон багатоповерхівок покосились убік і, те одиноке вікно, що світилось десь на межі п'ятого поверху зникло з поля зору.
Ігор відчув страшенний біль.
— Попався!
— Що? — видушив хлопець з себе.
Юшка теплої крові залила рот і підборіддя.
Лише думка:
ЗЛАМАВ НІС.
— Вставай, бля...
Руками Ігор закривав обличчя.
Його штовхнули ще раз.
— Вставай!
Ігор відчув присмак крові в роті.
— Руки за спину! — наказав голос.
— Не бий!
Ігор піднімався.
— В машину його.
Їх було троє. Двоє вело Ігоря в сторону авто, той, третій, з дубинкою в руках, позаду.
Коли встигли одягнути наручники Ігор не пам'ятав.
Більше хлопця не чіпали. У відділку міліції йому нічого не пояснювали. Ігор почав говорити щось про свої права, але ні хто на нього не звертав уваги. Він сидів у бідно обставленому кабінеті, мабуть, дільничного, й розглядав карту міста, яка висіла на стіні. Шафа, стіл, три стільці і він, Ігор, — більше нічого.
— Ваш син в міліції — голос в трубці витримав драматичну паузу “для обдумування” .
— Готуйте гроші — продовжив він.
Валя стояла на кухні в халаті. Її здивуванню не було меж.
— Як? — видушила вона з себе.
Жінка вийшла в коридор аби поглянути...
вмикнула світло...
відчинила двері...
Ігоря, її сина, немає в кімнаті.
“Госпо...” — не додумала вона, коли спокійний чоловічий голос продовжив:
— Шість тисяч гривень.
— Де ж я… їх візьму… стільки...
Валя важко видихнула повітря й сіла в коридорі на табуретку.
— Що він зробив?
— Ваш вин вляпався в гавно, причому дуже сильно обісрався… Ви хочете щоб з ним було все добре?
— Так!
— Тоді готуйте гроші. Поки ми його не чіпали. Ігорю світить до десяти років тюрми. Він підозрюється у вбивстві.
Валя мовчала.
— В бійці, учасником якої був ваш син, закінчилась смертю двадцятирічного хлопця — уточнив голос, а потім нагадав, що шість тисяч гривень допоможуть. Але яким чином? Що вони можуть змінити? В голові просто не вкладалося: “Він підозрюється у вбивстві”.
“Ні! — думала Валя — Не може бути, Ігор не такий. Він не може… ”
Секунди ставали хвилинами, хвилини секундами.
— Що робити? — майже машинально промовила жінка.
“Ігор, він єдиний, його потрібно захистити, він не винний” — вибивало серце.
Робити?
Інструкція проста:
1. В міліцію не дзвонити. Телефонний дзвінок автоматично дає хід кримінальній справі. Протокол — допит — прокуратура — тюрма. Не зовсім в такому порядку, і не всі процедури, але суть зрозуміла.
2. Збір грошей до десятої ранку.
3. Постійно бути на зв’язку.
Впринципі все.
Лише коли Валя почула гудки в телефонній трубці, вона зрозуміла, телефонували з номера сина.
В біді.
— Він потрапив у біду.
В голові — каша, і немає з ким порадитись.
Чоловік за кордоном — в Москві, на заробітках.
“Дзвонити до нього!?”
Валентина набрала номер.
Трубки ніхто не піднімав.
На годиннику четверта ранку.
— Алло, Люся, твій Вадік дома?
— Що сталось?
— З міліції дзвонили. Ігор, мій, в них. Вадік твій дома? — повторила Валя.
— Зараз подивлюсь — через хвилину відповідь: — Спить.
— Запитай його, що сталось?
Хлопці розважались в нічному клубі “Шторм”, трохи випили, потанцювали і в годинки три почали роз'їжджатись по домівках.
— А Ігор?
— Він з дівчиною своєю на таксі поїхав.
— Куди?
— До неї додому...
— В тебе є її номер?
— Ні.
— А в кого є?
— Я не знаю.
— Хто з вами ще був?
— Славік, Тьома… Четверо. Нас було четверо. Ігор, Маша. Нас було п’ятеро. П’ятеро — зі мною – мовив спросоння хлопець.
Валя нишпорила у шафі. Дістала конверт з грошима. Скільки тут? Рахувала купюри вищі п'ятдесяти.
“Три тисячі шістсот гривень” .
Де взяти другу частину суми? Де? Кредитна картка. Точно! Там повинні бути гроші.
Одягнулась.
Вулиця привітала її холодом і снігом.
Банкомат тільки біля торгового центру.
Піднімалась вверх по тротуарі. До ТЦ метрів п’ятсот.
Дорога порожня, лише час-від-часу проїздили одинокі авто, із шашечками ТАКСІ.
Валя стискала в руці мобільний телефон.
“А якщо винен? Він же...” — жінка гнала з голови ці думки проте вони продовжували диктувати:
“Він же...”
— Ні! — говорила Валя сама до себе — Не вірю.
“Він же...”
— Ні! Ні! Ні!
Це було минулого року. Бійка в університеті. Ігор три роки боксом займався. Він розквасив обличчя однокурсника прямо на парі перед викладачем лише за словесну образу. Ігоря після цього з університету вигнали. Хлопець в міліцію заяву написав. Але тоді домовились. Батько з Москви грошей передав. Штуку баксів заплатили. Зам’яли справу.
“Історія повторюється, тільки грошей вимагає міліція. Що за держава? Що за правосуддя коли твориться таке: ВАШ СИН В МІЛІЦІЇ. ГОТУЙТЕ ГРОШІ?”
На решті банкомат.
Кредитна картка — пароль — баланс на екран.
Дві тисячі гривень.
“Їх же віддавати прийдеться. Залишимось без грошей на хліб. Всі заощадження з хати. Лиш би допомогло, лиш би допомогло...”
Валя знімала з рахунку все, що могла.
А далі?
Що далі?
З ЙОГО МОБІЛЬНОГО ТЕЛЕФОНУ, згадала жінка ховаючи гроші у внутрішню кишеню куртки.
Ігоря будуть бити?
В міліції люблять це...
Валя чула не раз історії про катування...
В новинах у газетах і по телевізору — стільки всякого.
“Заплатити, заплатити лиш би не покалічили”.
Валя повернулась додому.
Телефон задзвонив удруге.
Боялась відповідати, але все ж таки пересилила себе і сказала:
— Алло!
“Вони” говорили спокійно.
— Як успіхи?
— Збираю.
— Скільки є?
— Більше п’яти — після паузи. Валентина довго не наважувалась запитати, проте: — Де Ігор? Дайте мені з ним поговорити. Ви його не били? Що з ним? В чому ви...
— Поки з ним все гаразд.
Це “поки”… Від нього аж мурашки по спині: то в холод, то в жар, голова кругом.
поки не били
поки не катували
поки живий
Що ховалось за цим зловісним ВСЕ ГАРАЗД?
— Не пропустіть наступний телефонний дзвінок — повідомив голос.
— Коли?
А у відповідь гудки.
В аптеку.
Заспокійливого.
“Барбовал” взяти.
“Все стане на свої місця зранку. Все буде добре, все буде гаразд — мозок видавав одне і теж, але в іншій інтерпретації — Ігор буде дома, Ігор все буде добре”.
Час сунув повільно.
В квартирі Валя заплакала. Велетенські краплі сліз по щоках донизу, аби упасти на руки чи підлогу...
Очікування нестерпна річ.
Жінка дивилася на екран мобільного телефону.
Ноги тремтіли.
— За що? — промовила вона зводячи очі на дешеву, роздруковану на принті, ікону. Ісусове обличчя спокійне. В його очах Валентина відповіді не знайшла. Жінка молилась, благала про допомогу, каялась у своїх гріхах, вибачалась....
Вибачатись не було за що...
Телефонний дзвінок на домашній.
— Тьоть Валя, це Вадік, я знайшов номер Маші. Говорив з нею. Вона каже, що Ігор провів її додому, вони постояли трохи, поговорили, а потім він пішов.
ОБПЕКЛО!
Ігоря забрали посеред нічної вулиці. Він був один.
Йому заламали руки.
— Донизу! — крикнув хтось.
Лінії вікон багатоповерхівок покосились убік і, те одиноке вікно, що світилось десь на межі п'ятого поверху зникло з поля зору.
Ігор відчув страшенний біль.
— Попався!
— Що? — видушив хлопець з себе.
Юшка теплої крові залила рот і підборіддя.
Лише думка:
ЗЛАМАВ НІС.
— Вставай, бля...
Руками Ігор закривав обличчя.
Його штовхнули ще раз.
— Вставай!
Ігор відчув присмак крові в роті.
— Руки за спину! — наказав голос.
— Не бий!
Ігор піднімався.
— В машину його.
Їх було троє. Двоє вело Ігоря в сторону авто, той, третій, з дубинкою в руках, позаду.
Коли встигли одягнути наручники Ігор не пам'ятав.
Більше хлопця не чіпали. У відділку міліції йому нічого не пояснювали. Ігор почав говорити щось про свої права, але ні хто на нього не звертав уваги. Він сидів у бідно обставленому кабінеті, мабуть, дільничного, й розглядав карту міста, яка висіла на стіні. Шафа, стіл, три стільці і він, Ігор, — більше нічого.
0 коментарів