Жити

Дуже багато речей відходить на задній план.
Дуже не хочеться втрачати їх.
Але відпускаю.
Вони зникають у безвість шосейних доріг, влягаються у колію тисячами шпал. Кожна по-своєму: криво та не надійно.
Дорога тільки розпочинається. 
Несказані слова набираються нового сенсу.
Більшість слів, стрічка в стрічку, рядками — криво, на виворіт, формують нову списану сторінку чужого життя.
Змін більше не буде.
Зміни стали звичним явищем, ніби цей дощ: прохолодний, нічний; він перенесе час нашої присутності спочатку на перон, потім у вагон, з ночі у день й у нове місто. Постійними залишаються лише випадкові не постійні люди вписані в інтер'єри чи екстер'єри чужих міст: їх вокзалів, вагонів, будинків.
Після рому світ розпливається. 
Одні їдуть, сідають в потяги, інші з'являються — випадкові прості люди. 
П'єш один, а ніби купа людей навколо тебе. Ніби всі мають до тебе діло. Ніби почерк твій, але вже ні… ним говорить Керуак:  і кожен з нас думав, що ми більше ніколи не побачимось, і кожному було на це плювати.
І ось: диво! — друзі, з іншого столу. Вони — тут. Вони говорять. Вони не уникають поглядів, не відводять їх. Говорять. І слова вже не важливі. Просто говорять. А в голові моїй тільки ром. Потяги йдуть зранку. Алкоголь на їхній рух не впливає. Лише готель “Дністер”, який таки дні стер: останніх три — байдуже — вони все одно мали зникнути. 
А потім реальність часу кудись зникає. 
З рівнем випитого спиртного та вжитих наркотиків — все спливається в суцільний потік свідомості залишаючи лише асоціації.
Повертатись додому не хочеться. Тут би залишитись на завжди. Забути своє минуле. Рухатись без мети, просто: в сторону гір; підніматись ними, засинати на моху і дивитись в нічне небо. Бути скрізь не відчуваючи плинність часу. Просто бути...
— Ми тут не надовго. На землі ми лишень подорожні, випадкові люди, були — і зникнемо...
— А спогади?
— Це всього лишень прив'язка до навколишнього середовища і його наповнення.
Його обличчя не пам'ятаю. Хто це сказав? Ні! — тепер це не важливо, всього лише фрагмент давньої розмови.
— І жодного разу не хотілось повернутись?
— Повертався. І кожного разу речі та люди навколо були просто інші. Діти — виростали, знайомі — старішали, старі — вмирали. Ми всього на всього тільки плинність. Будь-яка течія змінюється, змінюються також люди. Все замкнуте і закрите, але доступне на рівні відчуттів. Не будь сліпим...
Хтось “стріляє” папіросу. Клуби диму над столом, ближче до люстри, до світла, до стелі. Його рух повільний та виважений. За ним цікаво спостерігати, особливо коли він розповзається в сторони навколо нас.
— Хочеш тікати — тікай, але знай від чого, якщо від самого себе то не вийде.
— Я не знаю.
— Для чого тоді ти тут?
— Я просто живу.
А за вікном лиє дощ. Листя каштанів створює шум, такий знайомий, що хочеться вийти на вулицю і просто стояти, промокнути з голови до ніг, а потім довго сміятися, бігти до води, до річки аби упасти в неї, у її обійми з трьох метрової висоти...