Для себя: Андрей Тарковский
Народився він 4 квітня 1932 року в селі Завражє під містом Юрївець Іванівської області. Саме у розквіті своїх дитячих літ прогриміли фанфари Другої Світової війни, і Андрюша з матір’ю, які жили на Щипке на Замоскворіччі, в комуналці, евакуювалися на Волгу, до родичів, але у 1943 році сім’я повернулася в Москву. Вчився Андрій погано. Його не цікавили ні точні, ні гуманітарні науки. В 1951 році він вступив у інститут сходознавства, але згодом залишить навчання і поїде в тайгу із геологічною експедицією. Лише згодом Андрій зізнається, що потрапив у погану компанію і матір, рятуючи його, просто хотіла відіслати сина подалі від Москви. Працював Тарковський колектором, майже робочим. Тоді йому було двадцять років.
У 1954 році Андрій вступає у ВДІК на режисерське відділення в майстерню Михайла Ромма.
«Я ніколи не розумів, що таке кіно. Багато, хто йшов в інститут кінематографії, вже знали, що це таке. Для мене ж кіно було загадкою». – скаже чи то із зайвої скромності, чи просто прибіднюючись Андрій Тарковський, пізніше.
Під час навчання він поставить ряд короткометражних стрічок Серед яких можна (і потрібно) виділити курсові фільми «Вбивця» та «Сьогодні звільнення не буде» і дипломний (знятий у співавторстві з А. Міхалков-Кончаловським) фільм «Каток і скрипка», що був відзначений на Нью-Йоркському кінофестивалі студентських фільмів у 1961 році, отримавши головний приз.
Молодий режисер ще не підозрював, що слава ось-ось постукає в його двері.
Виробництво фільму «ІВАН», по розповіді Богомолова, було зупинено студією «Мосфільм» наказом від 10. 12. 1960 року по причині неприродності матеріалу. Режисера Едуарда Абалова було відсторонено і на його заміну почали шукати нового постановника. Михайло Ромм так пояснив усе: «…Сама більша невдача (Едуарда Абалова – прим. Авт.) у тому з якою простотою посилають дитину в розвідку на загибель. Ця простота гнітила і демонструвала не людяність показуваного».
На заміну Абалова прийшов Тарковський. Він запропонував ввести у фільм сни…
- Він бачить сни. Йому сниться те життя, якого він був позбавлений. – пояснить керівництву «Мосфільму» Андрій Тарковський.
Фільм запустили по новому.
Молодий режисер добивався не акторської гри, а повністю, стовідсоткової правди. Коля Буслаєв, виконавець ролі Івана згадував, що доводилось повзати в осінніх болотах, часом провалюючись у воду по горло. І, навіть, в одязі переправлятись холодним Осіннім Дніпром.
У 1964 році фільм був завершений.
«Іванове дитинство» отримало першу категорію (її дають тільки майстрам) і тираж 1500 копій. Так! Це було свято нової режисури, яка отримала на кінофестивалі у Венеції «Золотого Льва», а Андрій Тарковський те, до чого ідуть усі митці – славу і визнання колег.
Другий фільм «Андрій Рубльов» (1966) року про російського іконописця ХV століття стає черговою кіно подією. Випадково потрапивши на Канни (Фільм продали разом з шістьома іншими картинами французькому бізнесмену Алексу Москвичу, який привіз їх на канський кіноринок). Фільм був учасником поза конкурсної програми, отримав приз ФІПРЕССІ. Але у Франції показаний другий варіант картини. Перший же – «Страсті по Андрію» чудом зберігся у Державному кіно фонді.
Після цього кожен новий фільм знятий Тарковський визивав шалений ажіотаж, а самого Андрія назвали класиком. Картина «Андрій Рубльов» по оцінках кінокритиків увійшов до десятки кращих фільмів усіх часів і народів про що в Радянському Союзі не було і слова.
В 1970 рр. – Тарковський поставив на сцені московського театру імені Ленінського Комсомолу «Гамлета» Уіляма Шекспіра.
В 1972 році на екрани вийшов третій повнометражний фільм знятий за романом С. Лема «Солярис».
На піку своєї популярності доля Андрія Тарковського робить крутий поворот. Його стали не помічати, заявки і сценарії відкидати. Їх попросту не давали ставити. Незважаючи на це у 1974 режисер знімає автобіографічний фільм «Дзеркало». Після перегляду в Держкіно СРСР голова кінематографічного відомства сказав:
- У нас свобода слова, але не до такої міри.
«Дзеркало» здавали в Держкіно п’ять разів і стільки ж робили поправки.
Тоді наступив шестирічний період мовчання. Режисера штучно гнітили.
Останній фільм знятий в Радянському союзі — «Стакер» за повістю братів Стругацьких вийшов у1980 році. В Італії картина була удостоєна премії критики на міжнародному фестивалі в Трієсті.
А на Батьківщині — мовчання.
В Андрія Тарковського постійні борги. Він не може реалізувати себе. Депресія. Паніка. Цькування. Страхи… душу режисера полонили сумніви. Думки про еміграцію. Він підозрював усіх і вся у тому, що ось-ось його арештують. Він чекав цього...
І ось шанс...
Андрія Арсенійовича запрошують в Італію на зйомки фільму «Ностальгія».
Тоді ж було вирішено поїхати і не повертатись.
Був вечір. Його організував Андрій. Він зібрав друзів і близьких. Ні хто не знав, що режисер прощається.
«Ностальгія» виходить на екрани у 1983 році. В головній ролі Олег Яновський, який Грає поета, що приїхав в Італію в пошуках документів про життя одного російського музиканта. Одразу після виходу в Каннах фільм отримує а ж три премії і це попри усі нарікання і скандалу на кінофестивалі.
Андрій купив будинок за сорок кілометрів від Риму. Прагнучи спокою і затишку в Італії він просив у свого начальства паспорти для себе, Лариси, сина, Андрія, і бабусі, але так і не отримав відповіді.
У 1983 році він поставив на сцені Лондонського театру «Конвент Гарден» пушкінського «Бориса Годунова».
Останній фільм «Жертвоприношення» Тарковський знімав на острові Голландії та в Швеції. Вже тоді у вересні 1985 року у стадії монтажу здоров’я Тарковського різко похитнулося. Він захворів. Пройшовши курс обстеження виявилось, що в режисере рак легень.
У 1986 році фільм, останній фільм, Тарковського побачив світ. Його одразу було титуловано на Канському кінофестивалі.
Андрій працював до останнього. Книгу «Відображений час» він закінчив за дев’ять днів до смерті.
29 грудня 1986 року Андрій Тарковський помер. Режисера поховали на православному кладовищі в чужій могилі. На білому камінному хресті з написом «Володимир Григор’єв» з’явилась табличка з іменем режисера. Згодом він був перезахоронений. І тільки у 1994 році на могилі з’явився надгробний камінь з написом: „”.
«Любой художник в любом жанре стремится выразить прежде всего внутренний мир человека. Я неожиданно для себя обнаружил, что все эти годы я занимался одним и тем же: пытался рассказать о внутреннем конфликте человека — между духом и материей, между духовными нуждами и необходимостью существовать в этом материальном мире. Этот конфликт является самым главным, потому что он порождает все, все уровни проблем, которые мы имеем в процессе нашей жизни...
Мне кажется, мы можем сказать, что в результате исторического процесса возникла огромная разница между духовным развитием и материальным, научным. И в этом причина нынешнего драматического положения нашей цивилизации. Мы стоим на грани атомного уничтожения именно в результате разрыва между духовным и материальным...
Лицо мира уже изменено. Никто с этим не спорит. Но вот вопрос: «Если человек все время менял обличье мира, почему же этот мир через тысячелетия оказался в столь драматической ситуации?». Мне кажется, потому что человек, прежде чем менять обличье мира, должен изменить свою собственную суть, свой собственный мир. Вот в чем проблема. Такое впечатление, что мы хотим учить других и не хотим учиться сами» — Андрей Тарковский.
У 1954 році Андрій вступає у ВДІК на режисерське відділення в майстерню Михайла Ромма.
«Я ніколи не розумів, що таке кіно. Багато, хто йшов в інститут кінематографії, вже знали, що це таке. Для мене ж кіно було загадкою». – скаже чи то із зайвої скромності, чи просто прибіднюючись Андрій Тарковський, пізніше.
Під час навчання він поставить ряд короткометражних стрічок Серед яких можна (і потрібно) виділити курсові фільми «Вбивця» та «Сьогодні звільнення не буде» і дипломний (знятий у співавторстві з А. Міхалков-Кончаловським) фільм «Каток і скрипка», що був відзначений на Нью-Йоркському кінофестивалі студентських фільмів у 1961 році, отримавши головний приз.
Молодий режисер ще не підозрював, що слава ось-ось постукає в його двері.
Виробництво фільму «ІВАН», по розповіді Богомолова, було зупинено студією «Мосфільм» наказом від 10. 12. 1960 року по причині неприродності матеріалу. Режисера Едуарда Абалова було відсторонено і на його заміну почали шукати нового постановника. Михайло Ромм так пояснив усе: «…Сама більша невдача (Едуарда Абалова – прим. Авт.) у тому з якою простотою посилають дитину в розвідку на загибель. Ця простота гнітила і демонструвала не людяність показуваного».
На заміну Абалова прийшов Тарковський. Він запропонував ввести у фільм сни…
- Він бачить сни. Йому сниться те життя, якого він був позбавлений. – пояснить керівництву «Мосфільму» Андрій Тарковський.
Фільм запустили по новому.
Молодий режисер добивався не акторської гри, а повністю, стовідсоткової правди. Коля Буслаєв, виконавець ролі Івана згадував, що доводилось повзати в осінніх болотах, часом провалюючись у воду по горло. І, навіть, в одязі переправлятись холодним Осіннім Дніпром.
У 1964 році фільм був завершений.
«Іванове дитинство» отримало першу категорію (її дають тільки майстрам) і тираж 1500 копій. Так! Це було свято нової режисури, яка отримала на кінофестивалі у Венеції «Золотого Льва», а Андрій Тарковський те, до чого ідуть усі митці – славу і визнання колег.
Другий фільм «Андрій Рубльов» (1966) року про російського іконописця ХV століття стає черговою кіно подією. Випадково потрапивши на Канни (Фільм продали разом з шістьома іншими картинами французькому бізнесмену Алексу Москвичу, який привіз їх на канський кіноринок). Фільм був учасником поза конкурсної програми, отримав приз ФІПРЕССІ. Але у Франції показаний другий варіант картини. Перший же – «Страсті по Андрію» чудом зберігся у Державному кіно фонді.
Після цього кожен новий фільм знятий Тарковський визивав шалений ажіотаж, а самого Андрія назвали класиком. Картина «Андрій Рубльов» по оцінках кінокритиків увійшов до десятки кращих фільмів усіх часів і народів про що в Радянському Союзі не було і слова.
В 1970 рр. – Тарковський поставив на сцені московського театру імені Ленінського Комсомолу «Гамлета» Уіляма Шекспіра.
В 1972 році на екрани вийшов третій повнометражний фільм знятий за романом С. Лема «Солярис».
На піку своєї популярності доля Андрія Тарковського робить крутий поворот. Його стали не помічати, заявки і сценарії відкидати. Їх попросту не давали ставити. Незважаючи на це у 1974 режисер знімає автобіографічний фільм «Дзеркало». Після перегляду в Держкіно СРСР голова кінематографічного відомства сказав:
- У нас свобода слова, але не до такої міри.
«Дзеркало» здавали в Держкіно п’ять разів і стільки ж робили поправки.
Тоді наступив шестирічний період мовчання. Режисера штучно гнітили.
Останній фільм знятий в Радянському союзі — «Стакер» за повістю братів Стругацьких вийшов у1980 році. В Італії картина була удостоєна премії критики на міжнародному фестивалі в Трієсті.
А на Батьківщині — мовчання.
В Андрія Тарковського постійні борги. Він не може реалізувати себе. Депресія. Паніка. Цькування. Страхи… душу режисера полонили сумніви. Думки про еміграцію. Він підозрював усіх і вся у тому, що ось-ось його арештують. Він чекав цього...
І ось шанс...
Андрія Арсенійовича запрошують в Італію на зйомки фільму «Ностальгія».
Тоді ж було вирішено поїхати і не повертатись.
Був вечір. Його організував Андрій. Він зібрав друзів і близьких. Ні хто не знав, що режисер прощається.
«Ностальгія» виходить на екрани у 1983 році. В головній ролі Олег Яновський, який Грає поета, що приїхав в Італію в пошуках документів про життя одного російського музиканта. Одразу після виходу в Каннах фільм отримує а ж три премії і це попри усі нарікання і скандалу на кінофестивалі.
Андрій купив будинок за сорок кілометрів від Риму. Прагнучи спокою і затишку в Італії він просив у свого начальства паспорти для себе, Лариси, сина, Андрія, і бабусі, але так і не отримав відповіді.
У 1983 році він поставив на сцені Лондонського театру «Конвент Гарден» пушкінського «Бориса Годунова».
Останній фільм «Жертвоприношення» Тарковський знімав на острові Голландії та в Швеції. Вже тоді у вересні 1985 року у стадії монтажу здоров’я Тарковського різко похитнулося. Він захворів. Пройшовши курс обстеження виявилось, що в режисере рак легень.
У 1986 році фільм, останній фільм, Тарковського побачив світ. Його одразу було титуловано на Канському кінофестивалі.
Андрій працював до останнього. Книгу «Відображений час» він закінчив за дев’ять днів до смерті.
29 грудня 1986 року Андрій Тарковський помер. Режисера поховали на православному кладовищі в чужій могилі. На білому камінному хресті з написом «Володимир Григор’єв» з’явилась табличка з іменем режисера. Згодом він був перезахоронений. І тільки у 1994 році на могилі з’явився надгробний камінь з написом: „”.
«Любой художник в любом жанре стремится выразить прежде всего внутренний мир человека. Я неожиданно для себя обнаружил, что все эти годы я занимался одним и тем же: пытался рассказать о внутреннем конфликте человека — между духом и материей, между духовными нуждами и необходимостью существовать в этом материальном мире. Этот конфликт является самым главным, потому что он порождает все, все уровни проблем, которые мы имеем в процессе нашей жизни...
Мне кажется, мы можем сказать, что в результате исторического процесса возникла огромная разница между духовным развитием и материальным, научным. И в этом причина нынешнего драматического положения нашей цивилизации. Мы стоим на грани атомного уничтожения именно в результате разрыва между духовным и материальным...
Лицо мира уже изменено. Никто с этим не спорит. Но вот вопрос: «Если человек все время менял обличье мира, почему же этот мир через тысячелетия оказался в столь драматической ситуации?». Мне кажется, потому что человек, прежде чем менять обличье мира, должен изменить свою собственную суть, свой собственный мир. Вот в чем проблема. Такое впечатление, что мы хотим учить других и не хотим учиться сами» — Андрей Тарковский.
6 коментарів
Анатолий Попогребский.