Вздовж доріг

ми знову тусуємось по братських хатах
ночуємо на дахах
бродимо місцями десь в районі Дністра
палимо вогнище вночі аби зігрітись в душі.
у кишенях порожньо. автостопом по трасах 
зустрічаєм дощі.
набираємо в пригоршні золота
того що під ногами
і знову дахами парканами
прикриваємось.
наші рани —  
газетними сторінками вздовж доріг
до вокзалів
полів — не кровоточать.
тут десь поріг
наших звичних почуттів.
 
знаєш я навіть не хотів
просто так склалось
повір.
і ці вагони по колії
вистукують ритм Зони Змії.
десь на межі спільних доріг
хтось на асфальті крейдою малює сніг.
 
і знову про сніг...
його не любити то майже гріх.
вітер що дує збиває з ніг
і падаєм ми з власних гір
у рів
так лише він умів.

розумієш
було таке відчуття що море по коліна
і хотілось нестись без пуття
по містах - 
все ж таки це наша країна.

ми неслись автостопом кудись
ти — попереду. я -позаду.
я забувся що колись
потрібно буде падати вниз.
і я падаю ниць.
ти ж 
залишаєш вокзали
хоч весело й смішно всім
і 
хтось
згадає словами: поїхала.
повернись.

І все що булО до цього
зі світанком у вікно
заглядає.
 
ти заснеш на його плечі.
я ж
згорю
у своїй печі.