Мама мы все тяжело больны

вони складали все у ящики і виносили на горище. говорили щось про не потрібність і пустоту, яку немає чим заповнити.Батько і син. 67 і 25. 
насправді, можна було все спалити. щоби його взагалі не було. просто спалити. але шкода. стільки часу було затрачено на все. 
часом здається, що то сімейна карма.
малював дід. говорять, аху*но. говорять, але ні хто не пам.ятає його робіт, бо їх немає. вони згоріли разом з ним. разом з пам.ятю про нього. ті, хто згадує діда характеризують усе так: сів і намалював олівцем; ніби фотографія виходила.
зараз немає ні його, ні малюнків — символічно. 
антон часто говорить про адама. «хотів би побачити хоч щось, що він намалював, але від діда залишилась лише одна фотографія. він помер до мого народження»
віктор, батько антона, майже нічого не розповідає про свого батька адама. у них якось не склалися відносини. віктор служив у радянській армії коли той згорів.
«дуже багато у нашому світі пустоти. раніше її заповнювало малювання, зараз — ні».
«у нас сім.я така — прізвище ПУСТОТА».

ми спускаємось вниз по драбині. всі мовчать. схоже на похорони цілої родинної епохи — не вистачає якихось параджановських символів, які би передавали суть — так, візуально, зі сторони.
«вино будеш, домашнє з винограду?» 
«буду»
віктор ставить бутлик на стіл. п.ять літрів. 
«розмова буде довгою» — антон сміється і закурює сигарету без фільтру.
«кури, кури, прийде стара вона тобі зробить, тільки-но в хаті побілила»
«най свариться. наливай»
«шоб був союз хрєн би воно лежало в ящиках на горищі. я постійно тоді шось малював: в армії — альбоми дємбєльські, на роботі — стінгазети й іншу фігню, навіть лєніна в дк. а зараз? все! — культурний упадок. я не розумію шо зараз привозять в ті музєї. голі криві баби, повішані мужики на деревах, якісь плями. мазаніна — одним словом» — це віктор.
антон не захищає себе. він також слідив на полотнах тими «кривульками». 
«союз як не крути був сильний. да, він ставив художніків у якійсь там рамки, але так требуло. ми служили одній ідеї»
«а якщо ні? що, до стінки?» — антон не любить таких батьківських розмов про хороші савдеповські часи, про ковбасу за 25 копочок, хліб по 16, і всю ту іншу комуністичну парафію, яка поламала все і притормозила розвиток усього на теренах снг. так він вважає: «вони вбили усе».
«ти там народився, а не жив. не знаєш то мовчи».
замовкає. знає, що немає сенсу щось пояснювати. він зробить то пізніше, комусь іншому, комусь дуже п.яному на вулиці. знайомому, якого випадково зустріне, художнику з антонового «потєряного поколєнія». 
а зараз знову:
«в союзі було добре. всі мали роботу. всі. і навіть тебе би запхали на завод, щоб ти не волочився вночі вулицями і не пробухував свою пенсію» — віктор б.є наповал. 
антон інвалід. проблеми з хребтом. тому шкутильгає і ходить постійно на якісь масажі.
у них так завжди. батько і син.
«краще би я жив у совку і шоб мене розстріляли. ти був би задоволений цим. правда?»
віктор мовчить.
наливає.
а потім його прориває:
«хоч шоб тебе посадили? піди і малюй х*ї на заборах і мостах, як ті з телевізора. ти ж то вмієш. єдине шо навчився х*ї малювати, десидент х*єв»
«батя, батя за шо ти мене так не любиш?»
«пий давай, а то стара прийде і розжене всіх»

поминальна субота закінчилась. ми вийшли на вулицю. «пішли на півзавод. свіжака лупанем»
тепла осінь нагороджує нас вітром, який веде далі.
антон включає телефон і з наушників лупить: Мама мы все тяжело больны — 25/17 (Рэп-трибьют на В. Цоя).