піньінь: liang ge ren (дві людини)
образ часу вонга кар вая 
1. вона виходить із кімнати. проходить коридором. ми слідкуємо за її спиною. вона озирається. ми не бачимо її очі. вони прикриті окулярами. мей виходить на вулицю. гонконг. ніч. ми повільно пливемо понад тротуаром шукаючи обличчя тоні слідкуючи за дівочою ходою постійним озиранням назад вглядаючись в обличчя перехожих затримуючись на їхніх емоціях рухах очей усмішках затримуємось на секунду а потім пливемо далі — відпускаючи їх. за кадром тривожна музика. перука на дівочій голові змінює відтінки під впливом ліхтарів. вітрини магазинів: синій червоний жовтий зелений — кольори її смути. кожен день мей проходить повз великої кількості людей яких вона вже ніколи можливо не зустріне або біля тих хто міг би стати її другом. здається буде дощ. гримить. це перше травня 1994 року. такою ми її запам'ятали.
2. десь там за кадром стоїть вонг кар вай. оператор зупиняється. «потрібно відпустити персонаж» — мей відпускають і вона зникає в потоці людей що снують у цьому мурашнику. шум гонконгу поглинає все. кар вай зупиняється зводить погляд в небо: важкі свинцеві хмари повзуть над хмарочосами. відображення всього у склі його окулярів. оператор порушує голосом спокій: «це схоже на поезію». вонг усміхається: «поезія у всьому їхні образи світло рух камери це візуальна поезія внутрішніх дотиків та почуттів. всі біди від пам'яті не буде минулого і кожен день стане початком чогось нового. прах часів розсівається з вітром». ми не бачимо більше нікого — лише його. це шостий день другого місячного місяця.
3. — а якщо ми хочемо передати любовний настрій того часу щоб повернутись у минуле де немає нічого іншого лише вони: тоні і мей. і всі почуття виражаються мовою тіла? тим як люди ходять як вони рухаються які вони і музика навколо них музика і світло голоси…
— вона дуже скромна людина це точно. вона не виражає свої почуття можливо це зв'язано із специфікою того часу. вона дуже нещасна людина мені цього ніхто не говорив але мені так здається. коли хочеться жити правильно а не виходить.
— але я ненавиджу писати і ще я думаю що знімати кіно по сценарію дуже нудно так як приходиться все обдумувати і записувати на папері мені здається то не правильно. нам потрібно побудувати історію в часі — в тому який він. у нас немає сценарію взагалі немає діалогів у нас є тільки ідея і нам потрібно розвивати ритм будувати атмосферу переїжджаючи з місця на місце. я не збираюсь описувати любовний роман я описую певне відношення певних людей про певний час їхнього життя в гонконгу. в коханні немає переможців. головним є час історичний момент те як люди відносяться до своїх відносин на протязі багатьох років. вони бережуть їх мов таємницю. таємниця ось головний мотив…
4. тоні поспішає. він завжди поспішає. його тіло заточене в цьому просторі. він живе в ньому. це фільм і тут немає сценарію. спочатку посадили дерево одне друге третє так виріс сад і у ньому почали будувати храм: по-між дерев їх листя та гілок. це архітектори спочатку руйнують а потім вже будують та створюють штучні ландшафти. то не цікаво. не потрібно порушувати простір своєю присутністю. будуй свій храм в собі а потім вже неси в сад. цитадель у викорчованому саду не побудуєш то буде імітація. тоні і мей живуть в своїй таємниці імітуючи її. він хоче повернутись у 2046 рік. вокзал. потяг відправляється о 20.46. звідти ще ні хто не повертався окрім тоні. — для чого ти постійно поспішаєш туди. чому? — тут у мене немає майбутнього — а назад? тоні ти постійно їздиш туди і лише тобі вдається повернутись звідти. — у мене там немає минулого. — там твої спогади? — там моя таємниця. тоні розмовляє з деревами. він піднімається в гори знаходить те що йому потрібне дістає ніж і робить отвір у його корі. притуляється головою до стовбура так як колись лоб в лоб до мей і нашіптує йому свої секрети. дерево має її запах. — ти єдине не принесеш мені болю але біль тобі приношу — я. тоні бере «синю» глину і заліплює отвір. — цю таємницю більше ні хто не буде знати. прощавай.
5. мей розмовляє сама з собою. вона говорить до тоні якого немає поруч. його ніколи немає поруч коли вона хоче поговорити з ним а коли він є вони мовчать. це просте бажання слухати. лише мовчання в чиїсь присутності дає цю можливість. першим що було зрозумілим це: все що стосується присутності людини в світі — визначається її відсутністю. потрібно було стати прозорим — це ще нікому не вдавалося і їм теж. якщо не прозорим то потрібно було імітувати щось що визначить цю прозору не прозорість. люди які почали з'являтись стали відігравати важливіші ролі в житті навіть важити більше і це мабуть не просто випадковість. у їхньому просторі було важливим бути з ними і час говорив що треба бути з ними далі не відпускати виправдати свою брехню перед ними в середині себе. не вдавалося. і тому лише одне — тікати. при втечах втрачалось відчуття внутрішньої рівноваги. щось змінилось. тоні і мей шукали один одного але їхні придумані світи ніяк не могли пересіктися. вони відбивалися в дзеркалах що кристалізував їхній спільний час і розбив на фрагменти спогадів.
6. розкажи про ключі…
вонг кар вай знову сміється.
— ключі? їх немає. все приходить і відходить. що з ними сталось? тоні і мей кохали. вони були наївні та думали що будуть разом завжди.
— так що ж з ними сталось?
— життя. час все розставляє на свої місця. ключів багато і ні хто вже не знає які двері потрібно ними відкривати.
мей: ти все ще зберігаєш їх?
тоні: я пам'ятаю твої слова: «ніколи не викидай ключі тому що тоді двері закриваються на завжди».
мей: інколи навіть коли ключі в руках двері все одно не можливо відкрити.
тоні: і навіть якщо відкрити двері — за ними може бути не той кого ти шукав.
7. дивитись: «прах часів» «чунцінський експрес» «любовний настрій» «2046» «занепалі янголи» «мої чорничні ночі»
1. вона виходить із кімнати. проходить коридором. ми слідкуємо за її спиною. вона озирається. ми не бачимо її очі. вони прикриті окулярами. мей виходить на вулицю. гонконг. ніч. ми повільно пливемо понад тротуаром шукаючи обличчя тоні слідкуючи за дівочою ходою постійним озиранням назад вглядаючись в обличчя перехожих затримуючись на їхніх емоціях рухах очей усмішках затримуємось на секунду а потім пливемо далі — відпускаючи їх. за кадром тривожна музика. перука на дівочій голові змінює відтінки під впливом ліхтарів. вітрини магазинів: синій червоний жовтий зелений — кольори її смути. кожен день мей проходить повз великої кількості людей яких вона вже ніколи можливо не зустріне або біля тих хто міг би стати її другом. здається буде дощ. гримить. це перше травня 1994 року. такою ми її запам'ятали.
2. десь там за кадром стоїть вонг кар вай. оператор зупиняється. «потрібно відпустити персонаж» — мей відпускають і вона зникає в потоці людей що снують у цьому мурашнику. шум гонконгу поглинає все. кар вай зупиняється зводить погляд в небо: важкі свинцеві хмари повзуть над хмарочосами. відображення всього у склі його окулярів. оператор порушує голосом спокій: «це схоже на поезію». вонг усміхається: «поезія у всьому їхні образи світло рух камери це візуальна поезія внутрішніх дотиків та почуттів. всі біди від пам'яті не буде минулого і кожен день стане початком чогось нового. прах часів розсівається з вітром». ми не бачимо більше нікого — лише його. це шостий день другого місячного місяця.
3. — а якщо ми хочемо передати любовний настрій того часу щоб повернутись у минуле де немає нічого іншого лише вони: тоні і мей. і всі почуття виражаються мовою тіла? тим як люди ходять як вони рухаються які вони і музика навколо них музика і світло голоси…
— вона дуже скромна людина це точно. вона не виражає свої почуття можливо це зв'язано із специфікою того часу. вона дуже нещасна людина мені цього ніхто не говорив але мені так здається. коли хочеться жити правильно а не виходить.
— але я ненавиджу писати і ще я думаю що знімати кіно по сценарію дуже нудно так як приходиться все обдумувати і записувати на папері мені здається то не правильно. нам потрібно побудувати історію в часі — в тому який він. у нас немає сценарію взагалі немає діалогів у нас є тільки ідея і нам потрібно розвивати ритм будувати атмосферу переїжджаючи з місця на місце. я не збираюсь описувати любовний роман я описую певне відношення певних людей про певний час їхнього життя в гонконгу. в коханні немає переможців. головним є час історичний момент те як люди відносяться до своїх відносин на протязі багатьох років. вони бережуть їх мов таємницю. таємниця ось головний мотив…
4. тоні поспішає. він завжди поспішає. його тіло заточене в цьому просторі. він живе в ньому. це фільм і тут немає сценарію. спочатку посадили дерево одне друге третє так виріс сад і у ньому почали будувати храм: по-між дерев їх листя та гілок. це архітектори спочатку руйнують а потім вже будують та створюють штучні ландшафти. то не цікаво. не потрібно порушувати простір своєю присутністю. будуй свій храм в собі а потім вже неси в сад. цитадель у викорчованому саду не побудуєш то буде імітація. тоні і мей живуть в своїй таємниці імітуючи її. він хоче повернутись у 2046 рік. вокзал. потяг відправляється о 20.46. звідти ще ні хто не повертався окрім тоні. — для чого ти постійно поспішаєш туди. чому? — тут у мене немає майбутнього — а назад? тоні ти постійно їздиш туди і лише тобі вдається повернутись звідти. — у мене там немає минулого. — там твої спогади? — там моя таємниця. тоні розмовляє з деревами. він піднімається в гори знаходить те що йому потрібне дістає ніж і робить отвір у його корі. притуляється головою до стовбура так як колись лоб в лоб до мей і нашіптує йому свої секрети. дерево має її запах. — ти єдине не принесеш мені болю але біль тобі приношу — я. тоні бере «синю» глину і заліплює отвір. — цю таємницю більше ні хто не буде знати. прощавай.
5. мей розмовляє сама з собою. вона говорить до тоні якого немає поруч. його ніколи немає поруч коли вона хоче поговорити з ним а коли він є вони мовчать. це просте бажання слухати. лише мовчання в чиїсь присутності дає цю можливість. першим що було зрозумілим це: все що стосується присутності людини в світі — визначається її відсутністю. потрібно було стати прозорим — це ще нікому не вдавалося і їм теж. якщо не прозорим то потрібно було імітувати щось що визначить цю прозору не прозорість. люди які почали з'являтись стали відігравати важливіші ролі в житті навіть важити більше і це мабуть не просто випадковість. у їхньому просторі було важливим бути з ними і час говорив що треба бути з ними далі не відпускати виправдати свою брехню перед ними в середині себе. не вдавалося. і тому лише одне — тікати. при втечах втрачалось відчуття внутрішньої рівноваги. щось змінилось. тоні і мей шукали один одного але їхні придумані світи ніяк не могли пересіктися. вони відбивалися в дзеркалах що кристалізував їхній спільний час і розбив на фрагменти спогадів.
6. розкажи про ключі…
вонг кар вай знову сміється.
— ключі? їх немає. все приходить і відходить. що з ними сталось? тоні і мей кохали. вони були наївні та думали що будуть разом завжди.
— так що ж з ними сталось?
— життя. час все розставляє на свої місця. ключів багато і ні хто вже не знає які двері потрібно ними відкривати.
мей: ти все ще зберігаєш їх?
тоні: я пам'ятаю твої слова: «ніколи не викидай ключі тому що тоді двері закриваються на завжди».
мей: інколи навіть коли ключі в руках двері все одно не можливо відкрити.
тоні: і навіть якщо відкрити двері — за ними може бути не той кого ти шукав.
7. дивитись: «прах часів» «чунцінський експрес» «любовний настрій» «2046» «занепалі янголи» «мої чорничні ночі»
0 коментарів