Інгмар Бергман

ПЕРСОНА

Так, я прекрасно розумію, в чому справа! В безнадійній мрії про те, щоб бути. Не діяти, а просто бути. Ви постійно напоготові, обмірковуєте кожен жест. Але між тим, хто ви в очах інших і хто ви насправді, — ціла прірва. У вас паморочиться голова, і ви мрієте про викриття. Щоб вас розгадали, розкусили, а може, і стерли на порох. У кожній інтонації криється обман, зрада. Всі жести брехливі. Всі посмішки — гримаси.
Ви обрали нерухомість, німоту. Не потрібно більше брехати, можна просто відгородитися від світу, замкнутися в собі. Не треба ні грати, вибираючи підходящий вираз обличчя, ні робити хибні жести. Здавалося б! Але дійсність зіграла з вами злий жарт. Ваш прихисток не дуже-то надійний. Життя все одно вас наздоганяє. І змушує реагувати. Неважливо — щиро чи ні, правдиво чи фальшиво. Цьому надають значення тільки в театрі. Але не тут. Я розумію, що ви звели фантастичну споруду з непорушності, мовчання, безвілля. Я розумію і захоплююся вами. І думаю, ви повинні грати свою роль до кінця, поки вона вам не остогидне.

ГОЛОС ЗА КАДРОМ

1.
мій кабінет. я виходжу сюди ніби на сцену. він зітканий з мого минулого. з того хто я зараз і ким був тоді. ким я був?
мій кабінет — мій театр.
тут я створюю особливий світ. свій — власний. тут тільки я — і те що лишилось від мене.
я пішов з кіно.
я дав собі клятву стримання. але театр моя слабкість. з ним зв.язане все моє життя. з нього я починав. ним же все закінчиться.
я пишу книгу спогадів. книгу в якій дивлюсь на себе зі сторони. на те що залишилось від мене.
минуле — це дуже серйозна річ аби з ним не рахуватись.
Я — Інгмар Бергман. режисер театру і кіно.

2.
— Що ж почнемо?
— Так, давайте!
— Камера!
(пауза)
— Запис...

Лише зараз ми помічаємо його втомлене обличчя. Воно вийшло з тіні. Він сидить у кріслі в своєму кабінеті. Мовчить. Так триває кілька секунд. Бергман завмирає, а потім на обличчі з.являється усмішка. Він повертається вліво.

— В той час в одному з магазинів іграшок продавали використану нітратну плівку. Вона коштувала п.ять ере — метр. Купуючи її я поспішав додому. Я прям таки летів вулицею. Я біг. і ось! так! бачу як зараз. Я відкриваю двері свого дому. Біжу коридором. Піднімаюсь по сходах.
Я занурював 30-40 метрів плівки на пів години в крепкий розчин соди. Скручував плівки в клубок.
Одну.
Дві.
Три...
Коли емульсія розчинялась — зображення зникало. Плівка ставала білою, невинною і прозорою.
І тільки тепер тушю — різних кольорів — я міг малювати нові картинки.
А потім після війни з.явились мальовані на кіноплівках фільми Нормана Мак Ларена — для мене це не було новинкою. Плівка що біжить через проектор яка вибухала окремими картинками і короткими епізодами жила в мені давно.

Бергман встає.
Закриває очі.
Піднімає голову.

— У мене перед очима — біла — змита полоска кіноплівки. Вона крутиться в проекторі і поступово на звуковій дорожці — слова. І ось звучить слово — саме те слово яке я собі уявляв. І мигає обличчя. Воно чорно-біле та непорушне. Це обличчя Нормана Мак Ларена.
 

3.
Його мучили демони. Я так думаю. Його Серце було порожнє. Душа темною. Темрява виїдала з середини. Бергман мучився. Острів став для нього пасткою. Тут він помер.
Острів Форе.
Він говорив, що не самотній.
Говорив, що цілими днями міг не говорити.
Він потрапив у пастку старості.

4.
— Давайте не говорити про це. Все так і повинно бути — у старіючого нікому не потрібного режисера. В кіно я вже нічого нового не скажу. НІ-ЧО-ГО! Просто все пішло. Так повинно бути. Так! Саме так! Я повинен був відчути це раніше, адже я писав про це, я знімав фільми про відчуття… про ці самі відчуття. Я вже не той яким був у 60-70 роках. Я вже старий для всього цього. В душі нічого немає. Постійно мене мучать кошмари. Знаю і бачу. Вони це я. Я їх зліпив у своїх фільмах. Я вдихнув у них життя власним страхом.
Мій страх — ось він — це червона кімната і жінки в білому одязі.
Стається — в голові — нав.язливо — знову і знову — ці видіння.
Я не знаю чого вони від мене хочуть. Вони точно такі ж як і раніше. Чотири (одягнуті в біле) жінки в червоній кімнаті. Вони рухались — перешіптувались — поводили себе таємничо…
Чого вони чекали від мене?
Чого?
Адже не можна так просто дивитись. НЕ МОЖНА.
Я хочу бачити їх очі.
Але тут темно.
Вони живі тільки в тій темряві в якій існую я.

5.
23 квітня.
Сьогодні — під час прогулянки — в цих жінок прорізався голос.
Вони стверджують що добитись того чого вони прагнуть без слів не можливо.
Вони напряму заявили що хотять говорити.

 

ФІГУРИ
6.
Одна жіноча фігура проявилась у темряві. Світло потоком згори перетворило її на червону пляму.
Вона говорила:
— і мені здавалось що кожна інтонація мого голосу кожне слово сказане мною було брехнею — вправа в пустоті і смуті.
але все ж...
чи можу я наблизитись до тієї точки де ховається мій особистий відчай — де чекає моє власне самогубство?
не знаю.
ось справжнє народження:
обійми мене
обійми мене
допоможи мені
будь до мене добрим
прижми мене міцно до себе...
чому я нікому не потрібна?
чому ніхто не підтримає мені голову?
будь ласка — мені жахливо холодно
я не можу більше так
вбийте мене знову — я не хочу жити — це не може бути правдою — подивіться які у мене довгі руки — а навколо така порожнеча...

Друга жіноча фігура в червоному освітлені.
Вона:
— Я бачу сцену
(очі у жінки закриті)
— сестри бережно виводять хвору сестричку в парк помилуватись жовтнем — навідатись на старі качелі — на яких вони разом качались в дитинстві
(вона сідає і починає качати уявну колиску)

Третя жіноча фігура в темряві:
— там за дверима наступила тишина.

Жінки дивляться одна на одну. Їх обличчя в світлі ледве можна розгледіти.

ПЕРША
там за дверима…
ДРУГА
дві сестри обідають — спокійно — з достоїнством — одягнені в чорне.
ТРЕТЯ
бачу...
ПЕРША
сестри у відчаї тримаються за руки. але говорити не можуть.

ФІГУРИ ЖІНОК СТОЯТЬ НАПІВКОЛОМ. ТАНЦЮЮТЬ.

перша кричить:
вбийте мене знову. я не хочу жити. це не може бути правдою. подивіться які довгі руки. а навколо така порожнеча.
друга:
пустота! вбийте мене знову — я не хочу жити — це не може бути правдою — подивіться...
третя:
— а навколо така порожнеча.
— а що там за дверима?
— якщо вслухатись можна почути його голос. чуєш? почуй його голос...
— тс-с-с-с! він вже тут!
— де?
— поблизу...
— він увійде?
— ні!
— чому?
— і ця людина наша змога заговорити?
— але він такий старий.
— його мучать демони?
— так!
— які вони?
— я хочу це почути. дай шанс йому сказати.
— нехай говорить.
— пізно!

7.
«батько пішов спокійно і безболісно»