Страх

і ми зривались вночі

як птахи з гілок

серед тиші духів лісних

одягали каски — броню

чіпляли на себе рпг — калаші

грузили сонні тіла свої

у кузов ЗІЛа

роздовбаного цими дорогами

і уламками мін.

скільки нас?

зовсім мало.

у нас навіть імен як тахих немає

нас ніхто не чекає

і якщо

це не так

то все одно після смерті

мало хто нас згадає

ця дорога вночі

у сторону гарячих вогнів

ці вибоїни перехресть

і руїни домів

хтось потім скаже:

я незумів

я міг зберегти

та чомусь не зберіг

і коли все ближче і ближче...

вдивляєшся в темінь присутніх обличь...

хто зранку буде мовчати

а хто говорити

про що говориити

якщо сотня наша убита.

ставити свічку молитись молитись

з ким тоді після сварки миритись

очі їхні сповнені болю

не читається в них ані страх ані втома

лиш одне це: вперед і до бою

страх така штука що вбиває поволі.